«Уже й мій 16-річний син готується стати військовим», — у голосі офіцера групи ЦВС (цивільно-військове співробітництво) штабу Командування ПВС України Альони Ротанової досить чітко й виразно звучить гордість, яку неважко зрозуміти. Адже нині два покоління її родини — кадрові військові, які захищають Україну, а представник третього наймолодшого готується приєднатися до них.
«На мені було забезпечення родинного тилу»
Приміряти військові однострої в їхній родині почали після рішення молодшого брата Віталія, який ще мирному 2013 року вирішив вступати до військового вишу.
Юнак усерйоз захоплювався спортом, займався футболом. Зі шкільних років і під час служби в армії їздив на різноманітні змагання в Україні: виступав за команду ЗСУ ОК «Південь» (Одеса) на позиції центрального захисника. А очевидні успіхи та перемоги у змаганнях Віталія Сірмана підтверджує отримане від друзів псевдо «Оскар».
Спершу 2013 року випускник школи міста Генічеськ на Херсонщині стояв перед вибором: здійснити дитячу мрію і вступати до відповідного закладу в Севастополі, щоб стати офіцером ВМФ, чи надіти після навчання офіцерські погони Сухопутних військ? Зрештою подав документи і став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
Майбутній офіцер прагнув якнайкраще опанувати артилерійську розвідку, однак набір туди був усього сім осіб на рік. Тож натомість йому запропонували навчання на факультеті бойового застосування військ. На сімейній раді вирішили, що так буде навіть краще, бо Віталій досконало знатиме всі види бою, озброєння, техніку тощо.
А далі настав 2014 рік, який ще дужче розставив військові акценти в їхній родині.
«Почалася війна, і 2015 року моя мама прийняла рішення укласти контракт і нести військову службу. Служила медиком у 59 бригаді, 28, згодом — у військкоматі. Тоді повернулася у п’ятдесят дев’яту на посаду старшого офіцера відділу морально-психологічного забезпечення.
У мене думки про підписання контракту із ЗСУ виникали й раніше, але якось у нас в родині складалося, що забезпечення тилу було на мені. Син ще малий тоді був, треба було до братового та маминого місць служби організовувати допомогу, волонтерити. А потім ще й братові допомагати після його важкого поранення під Мар’їнкою на Донеччині. Залізяччя ще й досі в нього в нозі, але він у строю», — розповідає Альона Ротанова.
До підписання контракту із ЗСУ вона працювала державним службовцем у Генічеській районній раді, згодом у Херсонській облраді. Уже звикла до цивільного ділового стилю роботи, і в родині трохи сумнівалися, чи зможе перелаштуватися з усталених особливостей життя до військового ладу. Адже йдеться про зовсім інші вимоги до багатьох аспектів. Їй доводилося чимало працювати з документами, але тепер усе інакше — і оформлення, і написання.
«Та коли вдягла форму, звикла до нових вимог майже одразу. Військовий однострій ношу з гордістю, і син мною пишається. Він патріот: щойно почалося повномасштабне вторгнення рашистів в Україну, був налаштований разом з однолітками йти захищати нашу Батьківщину», — розповідає Альона.
На її вибір вплинуло й те, що жорстоку загарбницьку війну кремля вона побачила зблизька. Адже вороги увірвалися в Херсон, де вона тоді несла службу.
«Відчула, що нарешті там, де маю бути»
«Нічого приховувати: було страшно. Стільки нагнали техніки та ще й такої, що я ще не бачила, — кілометрами. Постійні обстріли, стільки всього моторошного якось одночасно відбувалося. Наприклад, коли ці нелюди помічали, що хтось робить з вікна знімки того, що на вулицях міста, одразу кидали гранату або розстрілювали ту людину на місці. І коли ми там перебували, всю корисну інформацію, яка надходила, передавали нашим захисникам із 28 бригади. І саме хлопці з неї потім застерегли нас на початку квітня: виїжджайте звідти негайно, бо ви вже у списках на знищення. Загроза була реальною, бо один із працівників військкомату здав окупантам списки таких людей», — згадує Альона.
Крім публічності своєї роботи Альона була відома ще й тим, що за всебічне сприяння ЗСУ, допомогу військовим пораненим у госпіталях та волонтерську діяльність їй вручили нагороду «За заслуги перед Збройними силами України». А за це вороги карали нещадно.
Однак у тих неймовірно складних умовах родині вдалося роздобути документи, а вдома знищити все інформативне, що могло зашкодити, бо знали, що в будь-який момент туди можуть увірватися окупанти. У дорогу взяли необхідне, бо на блокпостах загарбники ретельно обшукували та перевіряли автомобілі та людей. І якщо щось їм не подобалося, могли розстріляти чи захопити в полон, а все, що подобалось із речей чи майна, забирали собі.
Із тяжкою бідою долаючи блокпости рашистів, родина дісталася до Кропивницького. Але там надовго не затрималися: щойно їхній мамі дозволили покинути гарнізон, адже вона військова, 13 квітня були у Вінниці. Там військові колеги допомогли орендувати житло, і їхня мама після всіх перевірок нарешті почала нести службу у військкоматі.
Сама ж Альона Ротанова спершу не могла влаштовуватися на роботу, бо ще не звільнилася з попередньої посади в окупованому Херсоні.
Як зазвичай, проблеми, що поставали тоді перед усіма вимушеними переселенцями, забирали чимало часу та внутрішніх ресурсів. Вона ходила на всі курси і зустрічі, зорганізовані для ВПО. А дізнавшись, що в Донецькому національному університеті, який перебрався до Вінниці ще після початку війни 2014 року, з’явилася нова дисципліна «Управління постконфліктними територіями», вступила туди на навчання.
«Проте я бачила перед собою єдиний майбутній шлях — служба в ЗСУ. І ось із грудня 2022-го теж стала військовою, присягнувши на вірність українському народові.
Що відчувала під час присяги? Це було щось таке!.. Ніби й хвилювання від важливості моменту і вагомості кардинального кроку на вимогу сьогодення, усвідомлення відповідальності перед сином, рідними людьми, співвітчизниками. І водночас була впевненість, а її додавало відчуття зброї, яку тримала.
Присягаючи Україні, не просто голосом вимовляла, а самим серцем повторювала викарбувані життям та історією нашого народу слова. Найголовніше, що одразу відчула: я врешті там, де маю чи мала бути. Що я тепер — отой, даруйте, гвинтик, який має бути на своєму місці, у великому механізмі, щоб виконати саме ту місію, яка на той гвинтик, себто на мене, покладена.
Кажу щиро: відбуваються значущі історичні події не лише для нашої країни, а й для всього світу. І те, що ти не свідок, а учасник цього історичного творення, дуже важливо», — каже Альона Ротанова, офіцер групи ЦВС штабу Командування Повітряних сил Збройних сил України.
Марина ТЕПЛЕНКО,
головний спеціаліст служби зв’язків із громадськістю Командування ПС ЗСУ,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+