Дві Зірки і численні інші нагороди увінчали виняткові заслуги великого українця Павла Рибалка, уродженця села Малий Вистороп Лебединського району на Сумщині. Розпочавши військову кар’єру в роки Першої світової війни, він поступово і неухильно розвивав свій унікальний дар, а на фронтах Великої Вітчизняної потрапив до сузір’я героїв. 

У вівторок, 28 жовтня, в Ужгороді завершували Всеукраїнську естафету пам’яті «Слава визволителям України!», розпочату в лютому минулого року в Луганську. Її було присвячено 70-й річниці вигнання з України фашистських загарбників.

Учасники пам’ятних святкувань поклали квіти до пам’ятників «Україна — визволителям», що поблизу українсько-словацького кордону, та «Добровольцям Закарпаття — учасникам Другої світової війни».

Сказати, що це незвичайна подія, замало. Це радше гострий, пронизливий біль зранених материнської та батьківської душ і щире вболівання за життя побратимів загиблого сина, які боронять українські східні рубежі. «Знаю, як на тій війні важко, тож допомагаю, як можу», — каже Зіна Чабан із села Залісці, що в Збаразькому районі на Тернопільщині. Днями вона прийшла в районний штаб національного спротиву. 

 Старшина Сергій Єпіфанов загинув під час виконання військового завдання під Маріуполем 14 червня. Разом із Сергієм полягло ще п’ятеро прикордонників із різних куточків України. Всі вони проходили службу в Оршанці. Ще семеро були поранені.
Бій стався близько 10-ї ранку на околиці Маріуполя, поблизу заводу «Азовсталь». Колону Держприкордонслужби, зокрема пасажирський автобус, у якому хлопці їхали для проведення планової ротації та доставки матеріальних засобів у наше угруповання, раптом обстріляли з автоматів і гранатометів. Зрозумівши, що напоролися на засідку терористів, вони вирішили прийняти бій. Швидко розосередилися, щоб ефективніше захищатися, і відкрили вогонь у відповідь. Однак снайпери продовжували обстріл. Не так просто було протистояти ворогам — замаскованим і навченим убивати. Їхні кулі не давали піднятися, до пуття зрозуміти, звідки ведуть вогонь. Склалося враження, що нашу колону чекали. Адже терористи дуже грамотно обрали місце для засідки і позицій для снайперів. 

Ще й досі певна частина його життєвої й військової біографії оповита якщо не туманом таємничості, то значною мірою — пеленою невідомості, адже розвідник залишається розвідником назавжди. Проте й без цього зрозумілі роль легендарного бійця і значення його подвигу. Та й звання Героя удостоювали тих, хто справді виявляв безприкладну мужність, що почасти дорівнювала смерті. Перефразувавши поета, скажу: завдяки саме Кузьмі Гнідашу війна закінчилася на кілька хвилин раніше, ніж тривала б без нього. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ

Визволення по-російськи  
Кремлівський шторм
Караючий меч Кулі-Шена
Приклад, вартий наслідування

На території Миколаївського політехнічного коледжу відкрили алею на честь Максима Алдошина, водія-стрільця взводу охорони та патрульно-постової служби Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку.
Максимові Алдошину було всього 23 роки. Контрактником він пішов воювати на схід країни. Там разом із ще двома бійцями потрапив у засідку терористів. Хлопець зазнав тяжкого поранення, але зумів вивести автомобіль з-під шквального обстрілу.
Боєць був зразком для товаришів під час виконання обов’язку, прикладом сумлінного і принципового ставлення до служби. Швидко і якісно виконував усі поставлені завдання, проявляючи ініціативу, мав високе почуття відповідальності за доручену справу.

«Пливе кача» лунала над Кушугумським степом, розривала душу і виймала серце невимовна туга. Ця пісня-біль за загиблими борцями за волю і гідність нашого народу ще з часів прощання з Небесною Сотнею стала символом всенародної печалі від втрати найкращих своїх синів. Сотні запоріжців, що прийшли провести в останню путь невпізнаних героїв неоголошеної гібридної війни, що вмиває кров’ю український схід, просто стали на коліна. Своїми слізьми і квітами вони укрили труни з останками, за якими вже жодним чином, окрім аналізу ДНК, не можна було визначити, кого саме ховають. 

Він народився у серпні, як і незалежна Україна. Для нього вона була понад усе. На столичному Майдані перебував упродовж трьох місяців. Батькові мовив: «Якщо ми підемо звідси, України завтра не буде». Не пішов, але навічно став воїном Небесної Сотні. Свій 20-й серпень уже зустрів у вічності. Його Україна свій 23-й день народження зустрічає у борні, але знає, що її єдність та волю бережуть справжні Герої — такі, як він, Устим Голоднюк. 

Гадаю, священний обов’язок живих — пам’ятати кожного загиблого на нинішній війні на сході країни на прізвище, ім’я і по батькові. Сумчанина Олександра Григоровича Ткаченка 26 липня Президент України посмертно нагородив орденом «За мужність» I ступеня, а міністр внутрішніх справ відважному воїнові присвоїв чергове звання «майор міліції».