Любов Романюк уперше здала кров п’ять років тому, коли побувала в онкогематологічному відділенні обласної дитячої лікарні. Відтоді в центр переливання крові приходить кожні два місяці, частіше не дозволяють лікарі. Жінка має рідкісну групу крові — четверту, ще й мінусовий резус. Отже, її кров просто на вагу золота.

«Ми прішлі сюда навсєгда!..» Так ще недавно голосно хвалилися рашистські загарбники, увірвавшись до українських міст і сіл на півдні та сході України. Дехто із зайд після контрнаступальних операцій підрозділів Сил оборони справді залишився в українській землі надовго чи взагалі назавжди. Інші відступили, лишивши на місці колись симпатичних сіл потворні руїни, купи стріляних гільз, понівеченої зброї та техніки, а також майже суцільні мінні поля.

 Цього ранку «визволення» чи «захист» рашистами місцевих людей у тимчасово окупованому степовому селі на Запоріжжі відбувалися так само бридко та ще й гучно. На невеличку вулицю увіпхалася куца колона техніки. Попереду гарчав БТР, за ним гуцикали легковик і два автобуси. «Уніманіє, уніманіє!» заволав мегафон, лякаючи й без того сполоханих селян, які поралися на городах чи у дворах.

 Європарламент вимагає від російської влади зняти всі звинувачення та негайно звільнити двох українських підлітків Тіграна Оганісяна і Микиту Ханганова, які живуть у тимчасово окупованому Бердянську і яким загрожує 20-річне ув’язнення за нібито організацію саботажу проти армії рф. Про це йдеться в резолюції «Катування та кримінальне переслідування російською федерацією неповнолітніх українців Тіграна Оганісяна та Микити Ханганова», яку було ухвалено у Страсбурзі.  

 На Тернопільщині перша прийомна родина з’явилася в грудні 2005-го, а вже в липні наступного року відчинили двері й дитячого будинку сімейного типу. А ось організувати зустріч прийомних сімей краю вперше зуміли нинішнього червня. Ініціював форум «Щастя дитини — зростати в родині» обласний благодійний фонд «Майбутнє сиріт» за підтримки місцевої влади. 160 осіб, серед яких 82 дитини, стали учасниками заходу. 

 Масштабний злочин божевільного кремлівського диктатора на підтопленій Херсонщині проти України та всього людства виконав ще й певне пропагандистське завдання. Моторошні наслідки підриву рашистськими терористами Каховської ГЕС геть затьмарили не бажані для москви події на лінії фронту на донецькому та запорізькому напрямках.

 Війна майже не залишає нам можливостей і нагод налагодити особисте життя. Здається, ось-ось закінчиться ця страшна робота на шляху до перемоги, виженемо ненависного ворога — і тоді можна буде й про щось давно вимріяне подумати. Однак відкладати на потім те, що має статися вже сьогодні, не завжди виходить. Так було в Богдана з Інною. Товаришували, дружили довго, кілька років. А як пішов Богдан на фронт, розлуку терпіти стало несила. Телефонні дзвінки тільки додавали болю.

 Останнім часом в Україні було обстежено близько 63 тисячі укриттів. З них майже третина (23,6%) виявились не придатними до використання. Харківщина — не виняток.
Уже понад рік і п’ять місяців жителі міста і області живуть під загрозою ракетних обстрілів та нальотів ворожих БпЛА. До атак важко звикнути, та люди розраховують, що їм є де вберегтися від небезпеки. У якому стані харківські укриття, дізнавався «Урядовий кур’єр».

 Вадиму Лаврику 38 років. Народився в давньому місті Ромни на Сумщині, здобув вищу будівельну освіту і все життя пов’язав з рідним районним центром, де працює за фахом. А ще активно долучився до діяльності місцевого добробату, що організували торік у травні як волонтерський осередок з відбудови краю, який зруйнували російські окупанти. 

 Чи не кожен мріє позмагатися навперейми з вітром верхи на коні. Для Варвари та Михайла Янців, котрі з дитинства марили кіньми, ця мрія не просто стала реальністю: вони заснували й стали щасливими власниками конеферми. Дізнаємося, як вони йшли до цього і чого хочуть досягти.