Волинянин Павло Чайка вже 8 років служить у Миколаєві. Призваний на строкову службу в десантні війська, згодом перейшов на контракт. Два роки — у «Беркуті», потім знову повернувся до 79-ї аеромобільної. З дитинства мріяв бути військовим, тому й закінчив військовий ліцей. Коли вже став справжнім армійцем, навіть не ображався на закиди знайомих: «Навіщо тобі армія? Ані грошей, ні слави». Відповідав: нормальна робота, і я її виконуватиму. Мабуть, тому й досі щиро дивується, чому таку «скромну» працю держава відзначила високими нагородами. 

Антон Білик… Аграрій-легенда Тернопільщини, якщо не всієї України. Бог наділив його справжнім хліборобським талантом, господарською кмітливістю. Майже шістдесят років він трудиться в сільському господарстві, з них — понад сорок років очолює приватно-орендне підприємство «Іванівське», що в Теребовлянському районі. Тут, незважаючи на різні політичні та економічні негаразди-перипетії, в усі часи завжди домагалися й домагаються добрих результатів праці. Нинішня весна для Антона Івановича — ювілейна. Своє 80-річчя він зустрів, звісно ж, у робочих клопотах, у рідному колективі.  

Поетичний доробок Вадима Крищенка — майже півсотні книжок, на його слова створено стільки пісень, що це число небавом сягне помітки тисяча. З таким вагомим багажем дістався свого 80-річчя один з найвидатніших наших піснетворців.
Із чого почалося Вадимове захоплення поезією, звідки? Син учителів історії з Житомира, він був усякчас зігрітий їхньою ласкою й рідним словом.

Мистецтвознавці й звичайні шанувальники малярства й графіки впродовж багатьох років були змушені мовчати про те, що серед українців за кордоном є геніальні творці. Серед них — наш земляк художник-графік Яків Гніздовський, який народився на Тернопільщині, але значну частину життя прожив на чужині. Завдяки унікальним роботам митець досягнув світового визнання. 

Здається, він один-єдиний з усіх відомих дисидентів не став головою чи ідеологом котроїсь партії, не пішов у народні депутати і взагалі знехтував кар’єрою політичного діяча. Він лишився просто ЄВГЕНОМ СВЕРСТЮКОМ. Тим, чиє ім’я незмінно більше й авторитетніше за всі можливі посади і звання. Мовлячи по-сучасному, це ім’я — голосний бренд. Добре розуміючи вагу його світлого імені, не одна політична сила закликала Сверстюка приєднатися. З усього зрозуміло, що це в нього давно осмислена позиція, свідомий вибір, за яким стоїть те, що називається життєвою філософією. 

Бо в  цьому першому зібранні творів Тадея Рильського постає особистість людини, на яку мають рівнятися сучасні державні керівники у справжньому служінні народові. 

Серед тих, хто закладав підвалини незалежної України, — яскраві особистості, про яких через різні обставини призабули. А їхній внесок в утвердження нашої молодої держави також вагомий. Саме такий, на думку полтавців, їхній земляк, державний та громадський діяч, учений-історик, шевченкознавець Василь Костенко (1912—2001), якого, як стверджує директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки член-кореспондент НААН України Віктор Вергунов, незабутній Олександр Довженко любив більш за всіх людей в Україні. Про це він прочитав у щоденнику метра. 

Майбутній філософ і правдолюб, якого пізніше наречуть своєрідним українським оракулом, з’явився на світ 13 грудня 1928 року в селі з простою назвою Сельце, що на той час входило до Горохівського повіту Волинського воєводства Республіки Польщі. Пішов із життя 1 грудня 2014-го в одній з київських лікарень, не доживши до свого дня народження менше двох тижнів. За майже 86 років, відміряних йому Всевишнім, сталося стільки всього, що цих подій вистачило б на кілька життів, та Господь, випробовуючи дух цього чоловіка на міцність, усе це дарував йому одному. 

Україні пощастило не лише на своїх славетних дочок та синів. У її тисячолітній історії чимало гідних сторінок написано чужинцями, для яких українська земля стала другою материзною. Один із перших у цьому ряду — нащадок давнього литовського князівського роду історик, дипломат, філософ, державний діяч Ян (Іван-Степан-Мар’ян) Токаржевський-Карашевич. 

Я перестав дивитися новини. Не тому, що не цікавлюся тим, що відбувається в Україні й за кордоном. Наші інформаційні випуски більше схожі на бойові зведення. І не обов’язково вони надходять зі сходу країни. Навіть у далеких від передової фронту областях журналісти-телевізійники чомусь знімають здебільшого криваві сюжети. А хочеться бачити в новинах не лише негатив.