У 20-х роках минулого століття не було в Україні популярнішого письменника, ніж Остап Вишня. Його називали «королем українського тиражу», бо більшим накладом тоді видавали хіба що твори Тараса Шевченка. Однак навіть всенародна слава не врятувала гумориста від тернової дороги більшості його колег-письменників, яким не була байдужою доля Вітчизни. Лише завдяки щасливому збігу обставин Павло Михайлович Губенко (так насправді звали автора популярних донині «Вишневих усмішок») вцілів у жорнах тоталітарної машини терору. 

Родом з Миколаївської області, 25-річний Максим нині живе в Яворівському районі Львівщини. Там його родина, улюблена справа. Але так сталося, що після контузії та часткової втрати слуху і зору в зоні АТО він проходить курс лікування та реабілітації саме в Миколаєві, в міській лікарні №4. Тут йому все знайоме — місто і вже рідна 79-а аеромобільна бригада. Втім радіє і новим знайомствам — з місцевими волонтерами. Вважає, що саме вони мають справжні особливі «ліки», що допомагають, — душевне тепло, доброту, щедрість.  

Забезпечити всю Запорізьку область високоякісними продуктами з фірмовою маркою свого підприємства давно мріє генеральний директор публічного акціонерного товариства (ПАТ) «Племзавод «Степний» Анатолій Волков. І не просто мріє — він наполегливо робить реальні кроки. Щорічно очолюваний ним колектив розширює виробництво сільгосппродукції, впроваджує нові технології. 

…Він ішов Хрещатиком на милицях, але принципово не сідав у візок. Так бойовий офіцер Сергій Сивий прагнув довести собі та всім, хто бачив марш миру, що українців не зігнути до землі за жодних обставин. Земляки, звісно ж, упізнали в ньому відомого рівнянина Сергія Пандрака (Сивий — псевдо. — Авт.), багаторічного голову Рівненського відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, який у бою під Хрящуватим утратив ногу.

Нарешті він у Рівному. Ми спілкуємося в офісі МЖК, де й раніше не раз зустрічалися: щоправда, за інших обставин та інформаційних приводів… Сергій, вочевидь, читає в моїх очах іще не озвучене запитання і випереджає мене:
— Мабуть, хочете запитати про те, що й усі: чого ти туди поїхав у свої 52 роки, в тебе ж усе є? Відповідаю неоригінально: а хто, як не ми?

У післямові до збірки творів великого хірурга й письменника Миколи Амосова Юрій Щербак акцентує на цьому дивному творчому гібриді: поєднання літератури й медицини. Відразу ж пригадуються імена письменників-лікарів Авіценни, Ф. Шиллера, А. Конан-Дойля, С. Моема, А. Кроніна, С. Лема, М. Булгакова, А. Швейцера і, звичайно ж, його, Юрія Щербака.
Майже півстоліття тому створено європейську асоціацію лікарів-письменників, яка на конференціях паралельно розглядає медичні й літературні проблеми. І це закономірно, бо, як нагадує Юрій Щербак, медицина й література виростають з одного гуманістичного кореня.

Яким зазвичай уявляємо будівельника? Це чоловік у спецодязі й грубому взутті із заклопотаним обличчям і мозолястими руками. Такий ночами після роботи книжок не читає, опір матеріалів не вивчає і Григорія Сковороду напам’ять не цитує. Так я думав, поки не познайомився з муляром Олексієм Пацулою. 

Говорити про Павличка завжди ризиковано. Відразу ж губишся через неодмінне відчуття невичерпності теми. Раптом ловиш себе на ганебному бажанні спорснути на щось простіше й легше. То тільки позірно така спокуслива й легка тема. Коли ще не задумався над нею, коли тільки артикулював собі добре знане й широко популярне «Дмитро Павличко», то все мовби й просто. 

Сьогодні  святкуємо 150 років від дня народження Михайла Коцюбинського — видатного українського письменника-патріота, який безмежно любив свою Україну
Особистість визначного українського письменника Михайла Коцюбинського загадкова ще й тим, що своїх шанувальників, які вирушають у мандри його життєвими і творчими шляхами, він і досі обдаровує досить несподіваними сюжетами.

Багато представників старшого та середнього поколінь з далеких шкільних уроків української літератури пам’ятають проникливі рядки про нужденну працю швачки, яка вдень і вночі працювала голкою, аби прогодувати себе і свою сім’ю. Прості й невимушені рядки вчити було легко і швидко, бо вони западали в душу, зримо поставали в дитячій уяві. І навіть через десятиліття ота швачка й досі залишається в закутку пам’яті, щоб за першої-ліпшої нагоди зринути поетичним образом і філігранністю строф. 

Хоч визначний Олександр Довженко помер у 62 роки, у його день народження можемо сказати, що він вже дожив до 120-ліття. Тому що з багатьох його здобутків у кількох мистецьких царинах час не зітер художньої цінності й суспільної значимості. З цього й почали ми розмову з найсоліднішим в Україні знавцем творчості Олександра Довженка  Сергієм Тримбачем.