У післямові до збірки творів великого хірурга й письменника Миколи Амосова Юрій Щербак акцентує на цьому дивному творчому гібриді: поєднання літератури й медицини. Відразу ж пригадуються імена письменників-лікарів Авіценни, Ф. Шиллера, А. Конан-Дойля, С. Моема, А. Кроніна, С. Лема, М. Булгакова, А. Швейцера і, звичайно ж, його, Юрія Щербака.

Майже півстоліття тому створено європейську асоціацію лікарів-письменників, яка на конференціях паралельно розглядає медичні й літературні проблеми. І це закономірно, бо, як нагадує Юрій Щербак, медицина й література виростають з одного гуманістичного кореня.

Його прозу просто не можна уявити без медицини. В одному інтерв’ю він пояснює: «Медицина для мене як прозаїка чи драматурга — будівельний матеріал, це конкретика життя, тло, на якому розгортаються події, конфлікти. Головне для мене — моральні проблеми сучасної людини. Прагну простежити, як розкривається людина в гостроконфліктних ситуаціях, коли треба зробити свідомий вибір. Найчастіше — вибір між добром і злом».

Одне з його оповідань саме так і названо: «Закон збереження добра». І чи не кожен, хто писав про ЮріяЮрій Щербак уміє казати суспільству  надзвичайно важливі речі. Фото з сайту uk.wikipedia.org Щербака, не міг відмовити собі зацитувати звідти ось таку — концептуально оголену — авторську тезу: «Крім законів збереження матерії та енергії, існує закон збереження Добра. Добро, як кисень, вічний і невмирущий, — тонка й животворна оболонка, яка оточує Землю. Але Добро, там само, як і кисень, треба захищати від отруйних димів; від вас залежить, ким станете: зеленим деревом, що витворює повітря, або мертвлячим смогом, у якому задихається все живе і суще. Ви повинні зробити все, щоб на Землі настав довгий час Добра».

Цей мотив з різними варіаціями й уточненнями з огляду на партитуру часу звучить упродовж усієї його творчої біографії.

Лейтмотив творів — безпафосний пафос

Юрій Щербак прийшов у літературу з шістдесятниками. Позаду в нього не було, як у більшості з них, філфаку чи факультету журналістики, босоногого сільського дитинства, пам’ять про яке живить їхню творчість. Містянин і випускник столичного медінституту, значно більший раціоналіст, він одразу виокремився з-поміж інших і колом героїв, і жорсткуватою стилістикою.

Щоденна професійна повинність у науково-дослідному інституті, де він вивчав такі глибоко прозаїчні речі, як сказ, бруцельоз, сибірка, холера тощо, давала змогу тільки прихапцями присвячувати себе літературній праці.

Він став кандидатом наук, а згодом доктором. Виїжджав у різні куточки Союзу на епідемії, навіть очолював урядову комісію з боротьби з холерою в Україні. Писав наукові праці, виступав на наукових конференціях. Одне слово, розгорталася типова біографія індивіда, що присвятився науці. А ще було хобі — література, що врешті стала чи не найвизначальнішою особливістю Щербакової біографії.

Його перша книжка «Як на війні» з’явилася 1966 року й одразу поставила автора на чільне місце в гурті шістдесятників. Він був і нібито з ними, і нібито геть окремо, бо тримався зовсім осібного стильового курсу. І повість «Карантин», і романи «Бар’єр несумісності» та «Причини і наслідки» виокремили Щербака з масиву шістдесятницької прози, лиш подекуди в нього відчувається ідейний із нею перегук.

Щербак писав переважно про лікарів і про медичне середовище. Його сюжети — буденні випадки з практики. Його герої — без будь-яких ознак номенклатурності. Вони як Кіплінгові солдати: ніколи не нарікаючи на труднощі чи особисті проблеми, несуть свій хрест. Безпафосні, здебільшого архіскромні, справді завжди готові прийти на допомогу.

Найголовніша подія в житті всіх персонажів Щербака — це зустріч із совістю. Такі зустрічі нагадують їм, що з погляду вічності вся житейська метушня не має жодного сенсу.

Є лише кілька вкрай важливих речей, про які треба пам’ятати. У «Маленькій футбольній команді» Юрій Щербак пише: «У цьому світі швидко змінюються тільки типи й конструкції гармат та літальних апаратів, жіночі моди й зачіски, зірки естради та ще деякі неістотні дрібниці, а такі речі, як добро, любов до рідної землі, сонце, рідна пісня, любов до людей, — усе це існує вічно, не старіє, не вмирає».

Ось така благородна філософія з виразними гуманістичними акцентами. Тут і починається діалогізм Щербакової прози. Його, як правило, інтровертні герої, йдучи через сумніви, душевні сум’яття, рутину чи й брудні інсинуації, шукають власну істину. В цьому нескінченному діалозі Щербакових героїв передовсім із самими собою — лейтмотив його творів, їхній інтелектуально-етичний, сказати б, безпафосний пафос. Тобто той варіант, коли багато що не говорять уголос, а стає зрозумілим із самих діянь та відчувань персонажів.

Дві іпостасі Юрія Щербака — лікар і письменник — особливо органічно поєдналися в документальній повісті «Чорнобиль», яку було перекладено в багатьох країнах — світ жадав правди про трагедію. Юрій Щербак писав правду. Мусив писати російською, бо знав, що цензура в Україні каструватиме повість.

З-поміж усього написаного в Україні про Чорнобиль цей твір стоїть осібно. Насамперед його написано «не так», як звикли у нас писати: маємо естетику літературного мінімалізму. Так зване зображене слово відступило під шквалом інформації, гіпотез про вплив катастрофи на людину й природу, монологів людей, які опинилися в епіцентрі подій. Естетика тут поступилася місцем етиці.

«Чорнобиль» — осібний епізод його творчої біографії. Твір, який написано мовби не в Щербаковій манері або в манері, винайденій ним для одноразового використання.

Політика переважила літературу

Наприкінці горбачовської перебудови Щербак раптово зник з літературного процесу. Він тріумфально виграв вибори до Верховної Ради СРСР у респектабельного партійного функціонера. Без мішка грошей, без будь-якого натяку на адмінресурс — за ним було тільки його авторитетне ім’я, бездоганна лінія життєвої поведінки й найрезонансніша книжка «Чорнобиль», що побачила світ у понад двох десятках країн.

У той час він входив до відомої міжрегіональної групи депутатів, одним із ідеологів якої був академік Андрій Сахаров. Усі літературні інтереси безнадійно віддалилися для нього. Адже ті роки — просто шалена зміна реальності. Розпад Радянського Союзу, початок творення незалежності Української держави, де Юрій Щербак став першим міністром навколишнього природного середовища. Далі він — перший посол України в Ізраїлі. Згодом — Надзвичайний і Повноважний посол у США, потім у Канаді. Виходили його книжки з питань геополітики.

У цей час Юрій Щербак активно працював у публіцистиці. Підсумком стала книжка «Україна в зоні турбулентності».

Неоднораз Юрій Щербак писав про те, що у світі часто все насправді зовсім інше, ніж нам уявляється. В Україні часто доводиться чути, що нами цікавиться вся планета. А насправді немає навіть натяку на щось подібне. У статті «Майбутній бренд України» Ю. Щербак наводить рядки з публікації у впливовому американському журналі, де зображено карту світу з позначками п’ятнадцяти регіонів, які, на гадку авторів, становлять загрозу світовій безпеці. Там зазначено Україну, що «як нестабільна країна», сусідка нових членів НАТО, «може загрожувати регіонові». В якій хворій голові могла народитися така думка? — запитає вражений читач, який не уявляє, скільки в нас «друзів» у цьому світі, де, не вщухаючи, триває інформаційна війна. Кожен наш неуспіх, кожен промах, кожну дурницю з уст очільників держави відповідно інтерпретують, і вони лягають іще однією потворною рисою на портрет України. Інші країни творять свої славетні бренди, не втомлюються популяризувати їх у будь-якому куточку планети; з цього складається їхній привабливий образ, а наш бренд — повії в борделях світу? тотальна корупція? Серед усієї цієї гидоти маємо лише світлі моменти, які могли б творити позитивний імідж України.

То там, то там Юрій Щербак побіжно торкається цього питання, ілюструє промовистими прикладами, як це робиться в нормальних країнах. Наша ж гуманітарна політика незрідка створює враження антиукраїнської — в ній не видно національних пріоритетів, логічних мотивацій, системних заходів. Зате багато непрофесійності, хвастощів, демагогії. До того, що зветься культурою, поналипало стільки далеких від культури індивідів, яких до неї не можна підпускати й на гарматний постріл. Але це до слова.

Щербакові дискурси, як правило, не містять аж такої конкретики. Його політичні конотації — це або «думки проти течії», або застереження проти того, чого не хочуть помічати інші, або ж оригінальні коментарі до тих значущих подій, учасником чи свідком яких йому пощастило бути. В тих випадках він раптом подає психологічно виразні портрети людей, соковиті подробиці того, що і як відбувалося. Читаючи все це, одержуєш справжню насолоду від художньої повнокровності тексту.

Та все-таки, як на мене, найпотужніший Щербак саме в «думках проти течії». Тут він точний, як Збігнєв Бжезінський у його класичній «Великій шахівниці». До речі, в тій книжці чимало гірких слів на адресу керівництва головних європейських країн, яке, сконсолідувавшись у своїй нелюбові до президента Джорджа Буша й поклоняючись Володимирові Путіну, розпочало небезпечні ігри з Росією. Європа втрачає Америку, Америка — Європу. Цей мотив проходить і в кількох статтях Юрія Щербака.

А найголовніша чеснота того, що пише в усіх цих жанрах Юрій Щербак, — це те, що він усе бачить українськими очима. Події, людей, альянси, конфлікти автор розглядає з погляду українських інтересів, аналізує, як відлуниться воно в українському контексті. Оця дорогоцінна україноцентричність разом з інтелектуалізмом та компетентністю в матеріалі виокремлює Юрія Щербака серед усіх тих, хто в нас — і не тільки в нас — пише про відносини України зі світом.

Але жодного рядка новонаписаного із прози Юрія Щербака не з’явилося друком. Та й, мабуть, його просто не було. Якось зізнався: він розчарувався в літературі, в її можливостях впливати на людину й на світ.

У трилогії передбачив сьогодення

Нині братися за написання роману — це або звичайна легковажність і поверховість у стосунках із літературою, або ж велика віра автора в те, що він має сказати людству щось надзвичайно важливе.

Безперечно, Юрій Щербак — це другий варіант. «Міражі України 2007 року» — не тільки своєрідне розшифрування сюжетики й змісту роману «Час смертохристів». «Фантоми 2079 року» — це «Час великої гри». І нарешті завершальна частина трилогії — «Час тирана», що супроводжується такою дефініцією: «Прозріння 2089 року».

Трилогія виразно розлунилася в Україні. Такого регістру, такої проблематики, такої кристалізації проблем існування української нації в нас ще не було. Чи треба казати, що саме такі романи, в яких нерозривно переплелися проблеми геополітичні, екологічні, етнічні, де зустрілися в непримиренному поєдинку віра й безвір’я, в яких демагогія, самовдоволена тупість і безмежна безвідповідальність політиків, — і мав написати саме він, Юрій Щербак.

У його трилогії відбуваються перша, а далі й друга українсько-російська війна. Там Російська Федерація розпадається на кілька улусів. Саме Росія і рештки Росії в «Часі смертохристів» і в «Часі великої гри» — разом із внутрішніми проблемами — лишаються найголовнішим випробуванням і найпідступнішою загрозою для України.

Отже, Юрій Щербак написав першу антиутопію в українській літературі. Дивно, що цей жанр досі у нас не був представлений. Але не в жанровому новаторстві значення цього твору. Трилогія ввібрала в себе всі ті загрози, які постають перед нами. Хоч деякі події, які в романах аж на шістдесят років у майбутньому, вже відбулися в нашій реальності.

Скажімо, народне повстання проти олігархічного феодалізму. Юрій Щербак прогнозував те, що ввійшло в історію з назвою Революція гідності. У трилогії легко пізнаються політичні лицедії з арени сучасного світу, хоч Юрій Щербак не ставив собі за мету писати карикатури на дійових осіб нашого політикуму. Прийом зривання масок, до якого вдається автор, являє читачам похмурі мармизи тих, хто виступає солістами в політичній блазенаді вже XXI століття.

Із появою трилогії наша література стала ідейно незрівнянно багатшою й художньо яскравішою. Як на мене, такі твори сприяють утвердженню авторитету українського письменства не тільки вдома, а й у світі.

Символічно, що з цією трилогією Юрій Щербак прийшов до порогу свого 80-річчя. Вік патріарший, а вся енергетика романів, потужний пульс авторської мислі наводять на думку, що це могла написати тільки справді молода людина.

Отже, ще один феномен Юрія Щербака?