І за життя поета, й нині його прізвище годі шукати в літературно-критичних  обоймах. Хоч  його байки, гуморески, ліричні поезії, переклади тощо — понад десяток окремих книжок — успішно проходять випробування часом.

1955-го на першу збірку «Байки» в бібліотечці «Перця» тепло відгукнувся Остап Вишня: «От і маємо ми з вами в українській літературі ще одного талановитого байкаря! Велика це, товариші, радість!»

А Максим Рильський, рецензуючи колективний збірник молодих авторів і акцентуючи на байках, писав: «Якщо Павло Ключина — це той самий Павло Ключник, що надсилав мені колись ліричні вірші, то я просив би його не занехаювати й лірики». 

Не знаю, що значнішою мірою вплинуло на письменника Загребельного: його читацька чи життєва біографія. Маленьке степове село Солошине на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки й формувалася його духовна конституція.
В якомусь інтерв’ю письменник зізнається: «Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські...» 

Прямуючи столичним бульваром Лесі Українки від станції метро «Печерська» або до неї, не раз відповіси на одне й те саме запитання: як пройти до госпіталю? Туди несуть щось у пакетах не лише для поранених в АТО: попутниця-студентка з рюкзаком цукерок за плечима дізналася в Інтернеті, що звідкись на території шпиталю відправляють необхідне нашим бійцям на Донбас, і вирішила, що й ласощі там не зайві. І хоч із цими перехожими зупинишся хіба на півслова, навіть після такого короткого спілкування вони здаються вже не чужими.  

Пізнього вечора повертаюсь із далекої дороги в Київ і ще з порога чую телефонний дзвінок:
— Як добре, що нарешті застала вдома, — чую бадьорий, але дещо схвильований голос дорогої мені людини. — Коли ми говорили про минуле нашого села, я не встигала всього розповісти. Приїздіть якомога швидше. Бо ж не знаю, скільки ще Бог триматиме мене на цьому світі. І може статися, що вже ніхто не розповість.

10 років тому, 10 серпня 2004 року, відійшов у вічність Веніамін Сікора. Він не дожив ні до Помаранчевої революції, ні до Революції гідності, але зробив усе, що міг, задля того, щоб вони відбулися. Щоб ствердилася Україна як держава.  

Заслужений майстер народної творчості України, доцент Дрогобицького педуніверситету Мирослава Кот відкрила світові культуру бойківської вишивки і понад півстоліття досліджує цей культурологічний пласт. Щоб розгадати, каже, все, що закодовували десятки поколінь і тисячі наших бабунь у різних життєвих ситуаціях і епохах, треба багато часу. Існує якийсь невидимий космічний інстинкт самозахисту нації. Коли занепадає його культура, народжуються люди, в долі яких записано програму її збереження. Це і творці, і носії традиції, і зберігачі її пам’яток, — сказав хтось із відомих українських митців наче саме про неї, Мирославу Петрівну Кот. 

Березнівчанин Володимир Пастушок — відомий в Україні сотник 35-ї майданівської сотні «Волинська Січ», а тепер — командир другого взводу першої роти першого гвардійського резервного батальйону Нацгвардії. 

Днями він, знаний як Пісня, приїхав у відпустку зі звільненого Слов’янська. Худорлявий, невисокий на зріст, пряме світло-русяве волосся, сині озерця очей, приємна усмішка… Аж не віриться, що це за його голову терористи готові дати 50 тисяч доларів…

Марлен Матус — засновник і незмінний художній керівник першого в СРСР і єдиного в Україні знаменитого Дніпропетровського обласного дитячо-юнацького кіноцентру «Веснянка». Культова особистість, видатний фотомитець і фундатор дніпропетровської школи фотографії, світла і талановита людина, він віддав вихованню дітей понад 40 років.  

Здавалося, життя закінчилося, і ніщо не вплине на його рішення покинути цей світ. Глибока депресія, яка охопила молодого вченого, мала підстави: Людмила, його кохана дружина, померла від сухот. Однак величезна доза морфію лише завдала сильного отруєння. Горе, щоправда, загострило давню хворобу зору — Мечников став гірше бачити, боліли очі.
Тож життя стало для чоловіка сірого кольору в прямому і переносному сенсі. Механічно ходив на лекції, які читав для студентів Новоросійського університету, як тоді називався Одеський виш. Удома брався за конспекти, пробував гортати давно розпочаті наукові праці, для яких зроблено стільки нотаток, однак нічого не виходило.

Він мав Бога в серці і людей у душі до останнього подиху, ставши взірцем душпастирства, пішовши на смерть разом зі своїми двома сотнями вихованців. Євреї назвали Омеляна Ковча Праведником України, поляки — парохом Майданека. Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив його Блаженним Священномучеником.
Не знайшлося такої сили на світі, щоб відняла в нього віру і найвищу любов до ближнього. З високо піднятою головою переступив межу життя і смерті в концтаборі Майданек: «Тут бачу Бога, який однаковий для всіх».