Усі, хто захоплюється краєзнавством і шукає нових вражень, не розчаруються, побувавши у селі Дідівці й нині. По-перше, тут дуже красиво: справжній райський куточок. По-друге, саме з цим місцем пов’язані найщасливіші й найбільш натхненні у творчому плані роки науковця, а спогади про особистість Костомарова й незвичайну історію його життя місцеві жителі переказують з покоління в покоління.
Щебетання солов’їв у верболозах тихої річечки таке проникливе, що на містку мимоволі стишуєш ходу. Здається, й сама дорога пригальмовує тут біг — можливо, пригадує такий самий погожий день приблизно півтора століття тому. Тоді сільські краєвиди були трохи іншими — з рясними житами навколо, маленькими біленькими хатками під солом’яними стріхами, вітряками на місці сучасних котеджів, та й місцева шосейка не красувалася твердим покриттям, а колеса легкого екіпажа м’яко котилися в пухкій порохняві. Сивий, трохи чудний на вигляд добродій у широкому одязі та велетенських чоботях (він полюбляв взуття довше, ніж потрібно) замислено споглядає навколишній світ. Він настільки проникає в буяння весняної природи, що почувається невіддільним від неї. 

Звитяга — одна. А творців її — мільйони. Коли окупант топче нещадно твою землю, сіє смерть, не важливо, скільки тобі років, фронтові дороги ведуть у складі регулярних військ чи ти дієш у повстанських, партизанських загонах, головне — здобути перемогу над поневолювачем. Коріння воюючої України в Другій світовій було глибоким і міцним. 
Свою вагому лепту в безкомпромісну боротьбу з ворогом, поза всяким сумнівом, внесла й Українська повстанська армія. Створена на Волині, вона активно била супостата в Галичині, на Поділлі, Закарпатті, Буковині, Поліссі, в так званому Закерзонському краї. Її загони мали бої в нинішніх Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Київській, інших областях. Були в лавах УПА не лише українці, а й представники багатьох інших національностей.

Кількість солдатів, які загинули під час Другої світової, порахована тільки приблизно. На День Перемоги традицією стали парад ветеранів та запрошення до школярів, щоб розповіли про те, як воювали.

Про дітей війни говорять не часто. Їхні спогади вперше цього року в Луганську збирали волонтери фонду «Світло серця» й школярі в рамках проекту «Одне дитинство — різні долі». Ще ніхто і ніколи не намагався порахувати, у скількох хлопчиків і дівчаток війна забрала найдорожче  — батьків і рідних, розкидала по світу й обпекла серця так, що тільки своїм онукам вони дозволили носити імена загиблих матерів.

Ілля Долженко, п’ятикласник СЗШ № 48 Луганська, збираючи матеріали до акції, розпитував і свого дідуся Ростислава Йосиповича Муравця про його дитинство, обпалене війною. Хлопчина так емоційно перейнявся, що почав писати вірші. Ось така історія. 

Його ім’я добре знане не тільки на Сумщині, а й за її межами, бо впродовж кількох десятиріч заслужений діяч мистецтв України Микола Юдін беззмінно працює у сфері культури і мистецтва.

Розпочавши трудовий шлях на посаді директора сільського будинку культури у поліській глибинці, нині працює директором Сумського обласного академічного театру драми та музичної комедії імені М. Щепкіна.

Сьогодні Микола Юдін — співрозмовник кореспондента «УК».

Не варто вірити в містику, заглиблюватися в теорію реінкарнації, щоб усвідомити просту річ: помираємо не всі. Деякі особистості приречені на вічне життя.

Серед вічно живих і Василь Олексійович Степанченко. Намагалися деякі недоброзичливці ще за життя через анонімки та наклепи знищити його професійно — не вдалося. Ось і живе він нині у всьому: в заводському ритмі, в літаках, у людях, хто гордо себе іменує «авіаторами». А ще живе у нащадках, правнуках.

Кажуть: нині не час для святкувань, бо в Україні чобіт чужого воїна, що з цинізмом називає себе братом-слов’янином, топчеться по кримській землі. Але більшість переконана у протилежному: обов’язок сучасників пошанувати композитора, який у співавторстві з поетом Павлом Чубинським створив пісню, котрій судилося стати символом, а відтак Державним гімном України. І саме в ці тривожні дні він звучить так потужно, заміняючи нашим співвітчизникам зброю. Отож відкладати поїздку у польські Млини на могилу Михайла Вербицького не стали: якщо хочемо, аби світ нас поважав, маємо й самі вчитися шанувати будівничих своєї держави.  

Належу до того покоління, яке шалено любить Івасюкові пісні, за останні копійки студентської стипендії купували квитки на концерти, бігали в Клуб творчої молоді, де він любив бувати, аби лишень побачити й почути його. І коли в наш спільний дім чорною трагедією ввірвалася звістка про Володину смерть, усі зорганізувалися. Такого велелюдного похорону Львів не пам’ятає за всю свою історію: попри заборони, залякування й розуміння того, що на прощання з Івасюком прийдуть люди в цивільному і кожен присутній буде наче під прицілом, того дня біля його дому не те що яблуку — голці було ніде впасти.  

На те воно і диво, щоб залишатися незбагненим: студент Чернівецького медінституту, самодіяльний композитор злетів у зеніт воістину всенародної слави. Природна геніальність потрапила на благодатний грунт. Батьки не тільки наділили сина талантом і вродою. Вони дали синові шляхетне виховання і добру освіту, зокрема музичну. Володя був професійним скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Малював картини, захоплювався фотографією та кінозйомкою.
Не лише обстановка — сама атмосфера сім’ї Івасюків дбайливо зберігається в Меморіальному музеї-квартирі Володимира Івасюка, що в центральній історичній частині Чернівців. Бібліотека батька, Михайла Григоровича — поета, письменника, викладача Чернівецького держуніверситету, буковинця за походженням. У центрі багатої книгозбірні переважно українських авторів — раритетні видання творів Шевченка. Родинні світлини мами Софії Іванівни, що родом з козацьких земель, шкільні зошити сестер — Оксани та Галини. 

Упевнена, нині ми до кінця не усвідомлюємо ті фантастичні зміни, що відбулися минулого століття в царині природничої науки та технічного прогресу, до розвитку якого причетна когорта українських науковців. Чого варта хоча б діяльність основоположника біофізики Бориса Раєвського, який започаткував згодом провідний у цій галузі інститут в Німеччині. Чи відкриття Любомира Романківа, винахід якого став поштовхом до появи персональних комп’ютерів. 
Але чи добре знають їх в Україні? «Вшанування людей, причетних до розвитку чи заснування того чи того напряму науки, конче потрібне, бо так наша молодь може побачити, як вона розвивалася, чи загалом привертає увагу до науки як такої», — упевнений невтомний дослідник історії науки в Україні професор Василь Шендеровський. 

Поети роблять спробу організувати та оспівати зустріч двох велетів духу: Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. Звичайно, не випадково. Дуже вже хочеться, щоб вони разом сказали слово народові. У часі це неможливо — майже століття відділяє їхнє народження. У просторі таке побачення цілком реальне. Воно відбувається в допитливих умах. Його ініціатор — народ, який вважає двох геніїв своїми символами. 

Про це вкотре нагадав краєзнавець Микола Булда у книжці «Край Григорія Сковороди». Твір присвячено історії Чорнухинського району Полтавської області. Чільне місце в історичному нарисі відведено видатному землякові й Тарасові Шевченку, який, імовірно, побував на батьківщині мандрівного філософа.