Прямуючи столичним бульваром Лесі Українки від станції метро «Печерська» або до неї, не раз відповіси на одне й те саме запитання: як пройти до госпіталю? Туди несуть щось у пакетах не лише для поранених в АТО: попутниця-студентка з рюкзаком цукерок за плечима дізналася в Інтернеті, що звідкись на території шпиталю відправляють необхідне нашим бійцям на Донбас, і вирішила, що й ласощі там не зайві. І хоч із цими перехожими зупинишся хіба на півслова, навіть після такого короткого спілкування вони здаються вже не чужими.
«Ми все пройдемо разом»
А з численних потягів, що прибувають на залізничну станцію «Київ-Пасажирський», відтепер подумки виокремлюю той, у якому раз на тиждень приїздить харків’янка Людмила Хорошайлова. Експрес, яким дістатися до столиці найшвидше, із 7-ї ранку до полудня, вона обрала ще й з міркувань кулінарних: щоб те, що приготувала на своїй кухні, довезти ще тепленьким. У таких мандрівках її вже «супроводжували» вареники з полуницями й вишнями, курячі котлети, смажена теляча печінка, картопляне пюре з оселедцем і помідорчиками, а цей перелік щоразу поповнюється новою стравою. Чимось смачненьким-домашнім Людмилі хочеться потішити важкопораненого під Луганськом двадцятидев’ятирічного житомирянина Олександра Шевцова, якого лікують у хірургічному відділенні Головного військового клінічного госпіталю України. Йому зробили тут вже кілька операцій, нарощують м’язи в ушкодженій осколками правій нозі.
Людмилу Саша побачив, отямившись після операції, під час якої за його життя боролися лікарі Харківського центрального військового госпіталю. Збиралася до нього як християнський психолог, запрошена по телефону завідувачем відділення, й шукала подумки слів, які скаже при зустрічі з молодим чоловіком, котрому ампутували ногу, ровесником її сина. Він лежав у палаті, накритий простирадлом, такий блідий. Перше, що промовив, коли взяла за руку, — «За що?». «Сашо, — спитала, — ти віриш у Бога?». «Вірю, — почула, — щодня молився: але за що мені таке?». «У Бога, — відповіла, — буває не за що, а чому? В Нього для тебе очевидно якась місія».
Їх чотири рази обстрілювали танки і «гради», а в останньому для Олександра бою (вони тільки-но почали облаштовувати блок-пост) — із трьох сторін одразу, а з четвертої невидимо керувала цим побоїщем чиясь підла зрада. Людмило, зізнався Олександр згодом, це так страшно… Той, хто витягнув пораненого Сашу з пекла, тоді загинув. Заїжджали потім у госпіталь військові з його частини, довідався, що там уже семеро вбитих, з них двоє — його друзі…
Тоді, за першої зустрічі з Олександром у Харкові, десь узялася в Людмили фраза: «Ми все пройдемо разом. Ти встанеш. Ти матимеш чудову сім’ю, дітей».
Сашу перевели з харківського госпіталю до столичного, навідалася до нього через три дні й не впізнала: в очах уже немає відчаю. Новий Заповіт подарувала йому і на дисках, і книгу. Сказав, що легше стає, коли читає, а диск слухає на ніч і швидше засинає. Міцніє духом.
«Коли поранених привозять у палату, вони спочатку на ліжках кожен зі своїм горем, — розповідає Людмила. — Аж ось з’являються волонтери, приїжджають мами, дружини, діти, друзі, провідують незнайомі люди. Хтось комусь батон для бутербродів порізав, хтось фрукти помив… І вже тут якесь братство — як було в них в окопах. Хлопці обговорюють новини, слухають відвідувачів, жартують. Новий день — і душа ще трохи відтанула.
Я така вдячна людям, які їх провідують! На подвір’ї госпіталю підійшла жінка. «Ви від поранених? — питає. — Я пенсію отримала, ось візьміть». І дає 50 гривень».
Інша жінка простягнула Людмилі 3 тисячі гривень у церкві в Харкові: складала на щось, але тепер, пояснила, комусь вони потрібніші. На дорогий високотехнологічний іноземний біопротез ноги для Олександра Шевцова, який так хоче встати з візка й піти, щоб почати жити заново, збирають гроші подруги Людмили, її син, котрий спонсорує щотижневі поїздки матері до Києва, родичі його дружини… На розповідь Людмили про поранених у соцмережах відгукнулася її приятелька, яка працює в Китаї: допоможе через київських друзів. І о 6-й ранку пролунав телефонний дзвінок, а за кілька годин біля столичного вокзалу її очікував крутий джип молодої жінки Анджели, модельєра, власниці ательє — відтепер приходять до Саші й вона, і її друзі.
Нині не до власного комфорту
Людмила почала свої добрі справи на благо української армії з того, що звернулася в харківському госпіталі до хірурга, котрий колись оперував її батька, спитала, чим може допомогти пораненим в АТО. Про те, що їх привозять сюди у пропалених, пошматованих кулями й осколками формах, а після операцій відправляти хлопців до інших госпіталів немає в чому, дізналася від замполіта, до якого направив хірург. Збирала з волонтерками гроші, закуповували необхідне на ринку (що саме, підказував сайт «Сестра милосердя АТО»), не забувала й про важливі нюанси — труси, наприклад, вибирала з тонких тканин, щоб хлопцям легко було в них у спеку. Продавчині, довідавшись, для кого все це, плакали й відпускали за півціни. «У вас у Києві, — додає Людмила, — є прекрасна фірма «Люта справа»: там дуже якісні футболки кількох кольорів із національною військовою символікою. Скільки куплять їх у них, стільки ж безплатних вони везуть хлопцям на передову та віддають волонтерам для поранених у госпіталях».
Розносила по харківському госпіталю футболки, труси, шорти, шкарпетки. Ковтаючи клубок, що підступав до горла, жартувала з хлопцями, радіючи їхнім усмішкам на змучених болем лицях. Синові друзі знайшли два пласких телевізори за півціни, придбали їх у складчину й повісили у палатах.
Дякувати Богу, зауважує Людмила, що серед тих, хто не стоїть осторонь доль поранених воїнів, і дуже заможні харків’яни: щоб було де переночувати їхнім мамам, рідним, власник величезного готелю, що поряд із госпіталем, безплатно виділив кілька номерів. А від тих, хто не в змозі допомогти грошима, дуже знадобиться і їхній пристойний ношений одяг.
Нині той час, наголошує вона, що кожному треба вийти зі своєї зони комфорту. Просто так це відбувається не завжди й не з усіма. І Господь створює обставини, коли ти виходиш із цієї зони. Іноді людині треба чимось заплатити за своє благополуччя або поступитися. Нині багато співвітчизників переглядають свої життєві цінності, патріотично переймаючись долею України і життями тих, хто її захищає від агресії сусідньої держави. Таким чином, каже, і серця очищуються, і об’єднується нація.
І відчула себе українкою
Людмила Хорошайлова усвідомила себе українкою буквально упродовж кількох місяців, коли відбирали Крим і знущалися там з українських військових. Сприйняла це особливо проникливо й пристрасно, бо сама понад 17 років прожила у військовому містечку на Уралі, де батько, полковник елітних ракетних військ, командував частиною, яка обслуговувала далекобійні комплекси «Сатани», спрямовані на Вашингтон...
Раптом згадала дитинство, як у школу прибув новенький, увесь у ластовинні хлопчик в окулярах, і як гірко стало на душі, коли однокласники сміялися над його російською вимовою. Тоді не розуміла, що то був український акцент, збагнула згодом. Здивувалася собі, вивчивши напам’ять і продекламувавши на уроці українською мовою вірш Тараса Шевченка, коли проходили його творчість, хоч цього ніхто від неї не вимагав. Ці далекі епізоди несподівано виринули в пам’яті цієї весни в Ірпені під Києвом, де Людмила студіює в коледжі духовну психологію. На цікавому занятті — зцілення творчістю — вона плела для п’ятирічної онуки красивий український вінок, і чомусь саме тоді її пройняло відчуття, що зі сльозами на очах повертається в душі до своєї національної суті. Адже з’явилася на світ на Миколаївщині, у сім’ї батьків-українців, котрі родом із сусідніх сіл, а закінчили там одну школу. Українською мовою розмовляють її родичі, син. У неї ж так склалося життя, що аж тепер збирається брати приватні уроки у фахівця, щоб спілкуватися рідною мовою повноцінно.
Людмила щотижня сідає на ранковий потяг-експрес до Києва, а зі столиці виїжджає до Харкова пізно ввечері. У Саші Шевцова лікувальні процедури, чимало відвідувачів, тож на довірливі розмови з ним віч-на-віч випадає пару годин аж під кінець дня. Це спілкування дуже потрібне їм обом. І Саші, якому судилося гідно захищати цілісність Вітчизни від підлих путінських зазіхань, пройти пекло війни і стати представником покоління українських воїнів-патріотів, про яке нині справедливо кажемо: «Героям слава!». І Людмилі, котра зважилася підставити йому плече, доки він спинатиметься на ноги. У нелегкий час нині стає на ноги й Україна, щоб ми, її громадяни, завжди почувалися між собою рідними, і ніколи — ворогами…
Реквізити для допомоги Олександру Шевцову:
Приватбанк 5168 7423 4842 3553
Воробйова Олена Георгіївна (мама)
Ми в Google+