Місто Вишгород на Київщині — чи не єдиний райцентр України, в якому немає автобусної станції. Відповідно і розклад руху пасажирського транспорту — таємниця за сімома печатями. Тож як курсують автобуси чи маршрутки до сіл району чи до Києва (а з огляду на те, що це передмістя, дуже багато людей щодня їздить до столиці на роботу і назад), можна тільки здогадуватися. А якщо потрібно поїхати в село, залишається розпитувати сусідів чи виходити на зупинки і чекати, коли ж буде автобус. Або ставати автостопером, і це, здається, швидше, ніж чекати громадського транспорту. Цікаво, що з деяких сіл автобуси чи маршрутки їздять до Києва, минаючи райцентр. Хоча… не відомо навіть, чи з усіма селами району райцентр має нормальне автобусне сполучення (і справді, нізвідки дізнатися, як той транспорт ходить, навіть на сайті РДА чи міськради розкладу знайти не вдалося) і як люди добираються за потреби до лікарні чи інших установ.

Щодня їду на роботу 24-м автобусом від Центрального залізничного вокзалу на вулицю Грушевського. Щоразу, коли автобус повертає з вулиці Симона Петлюри на бульвар Тараса Шевченка, бачу ліворуч закритий від людського ока жовто-синіми полотнами пам’ятник Миколі Щорсу. Тоді думаю, що червоному комдиву не дуже приємно дивитися на вулицю, названу ім’ям його запеклого ворога, навіть через запону.

У цивілізаційному протистоянні з російським фашизмом, що чотири роки тому провів спецоперації із захоплення Криму та Донбасу, особливого значення набула поведінка кожного українця, який не побоявся взяти у руки зброю і піти захищати свою Батьківщину. Якщо говорити простіше — ратна праця. Солдата. Сержанта. Прапорщика. Офіцера. Генерала. 

Обмін полоненими і заручниками став давно очікуваною і дуже помітною подією не тільки в Україні, а й на тимчасово окупованій території Донбасу. Проросійська пропаганда з пафосом прокричала про чергову велику перемогу «республік», куди з України повернулися 233 особи. Як завше, без відвертої брехні та цинізму не обійшлося. Наприклад, жителям краю по той бік лінії розмежування наполегливо втовкмачують: нарешті вдалося звільнити бідолашних людей, яких в Україні затримали й утримували за ґратами тільки за те, що вони розмовляли російською мовою. А ще когось за позначку в паспорті, де місцем реєстрації вказано місто Донецьк. 

У відділі періодичних видань бібліотеки імені Василя Стефаника у Львові якось переглядала газету майже столітньої давності. Акуратно гортаючи сторінки, спало на думку: чимало подій перегукуються із сьогоденням. 

«Пожертвуйте дитині! Пожертвуйте дитині!» — в передріздвяні дні дедалі частіше й голосніше чути в людних місцях Рівного. Обірвана дітвора аж за рукав хапає перехожих і щиро зазирає в їхні очі.

Хтось пробігає повз і намагається не помічати малих прохачів, хтось великодушно витрушує з гаманця кілька гривень. А я починаю розпитувати в них самих про життя-буття й чому вони тут. 

Про перебої з подачею тепла в будинки Солом’янського району столиці писала вже неодноразово. Але опалювальний сезон 2017—2018 перевершив усе, що довелося пережити за всі попередні 20 років, що живу на Чоколівці. 

«Усі наші проблеми, — сказала якось проста жінка з телеекрана, — зводяться до однієї: нашому суспільству заважає обман. І корупція, й низькі зарплати та пенсії, й високі тарифи на комунальні послуги, й правове безладдя, й інші наші негаразди, з якими стикаємося щодня, по суті, зводяться до однієї проблеми: брехні, нечесності в усіх сферах». 

Нещодавно був у Києво-Печерській лаврі. Люблю там інколи гуляти з рідними, насолоджуватися стародавніми храмами, вдихнути свіже повітря сивої давнини. 

Із наближенням року Жовтого Земляного Собаки за східним календарем значно більшає охочих розповісти про свої симпатії до цих чудових чотирилапих друзів. А своєрідним хітом серед таких висловлювань стає класична фраза: «Що більше пізнаю людей, то більше мені подобаються собаки». Із цим важко не погодитися. Водночас ризикну поділитися і власними спостереженнями: що більше пізнаю собак, то менше подобаються люди. Точніше, навіть не самі вони, а запозичені ними найнегативніші суто собачі риси. І саме тому для окремої частини Донбасу й для всієї України настає вже п’ятий собачий рік. Бо маємо дуже промовисті нинішні реалії й факти собачої поведінки представників роду людського.