«Пожертвуйте дитині! Пожертвуйте дитині!» — в передріздвяні дні дедалі частіше й голосніше чути в людних місцях Рівного. Обірвана дітвора аж за рукав хапає перехожих і щиро зазирає в їхні очі.

Хтось пробігає повз і намагається не помічати малих прохачів, хтось великодушно витрушує з гаманця кілька гривень. А я починаю розпитувати в них самих про життя-буття й чому вони тут.

І тоді наче з-під землі виростає жінка: «Це мої діти, не питай у них нічого». — «Ваші? — перепитую. — Чому ж вони не вдома?» — «Куди хочемо, туди їдемо. У нас свобода пересування», — чую у відповідь. «Але ж не жебракування», — уточнюю й дістаю телефон з озвученим наміром зателефонувати в поліцію.

Жінка похапцем забирає дітей і йде з ними до магазину, спілкуючись чи то ромською, чи то румунською. Вочевидь, публічність їй аж ніяк не потрібна.

Нині, коли аномально теплі груднево-січневі дні, все це менш жалюгідно, ніж у морози. Коли ж дмуть пронизливі вітри й снігова королева не на жарт тримає дітей в обіймах, отоді це явище не для слабкодухих, запевняю. І повторюється воно рік у рік: малі прохачі виростають на міському асфальті як гриби на Поліссі після теплого дощу.

«Саме в нас у Рівному люди найщедріші на милостиню — це ж відомо, — розставив акценти мій чоловік, якому розказала про це. — А ти так не переймайся долею цих дітей: якщо зруйнувати їхній усталений спосіб життя, вони до нього все одно повернуться. Це вже в них у крові».

Ми всією сім’єю наряджаємо ялинку, а з голови не йдуть малі жебраки, в яких «це в крові». Зрештою, не вони ж обирають і свою кров, і спосіб життя! Це роблять за них жорстокі дорослі: неначе з річчю, яку, досхочу натішившись, можна викинути на смітник. Їх справді можна на певний час прибрати з міста — чи з допомогою поліції, чи служби у справах неповнолітніх.

Але як викоренити неймовірну жорстокість дорослих, що ними керують? Як, врешті-решт, зробити цей світ добрішим і гуманнішим? У мене немає відповідей на ці запитання. У будинки дитини, в притулки в ці різдвяно-новорічні дні приходять цілі десанти добрих дядів і тьоть: з подарунками, теплими словами вітань. А вони заробляють собі на подарунки самі (хоч ніхто з нас не знає, чи будуть у них ті подарунки на Різдво). Ось так і живемо: на одній землі, а неначе в різних світах.

Західне європейське суспільство не змириться з поколінням малолітніх жебраків. А ми? Ми знову закутуємося аж під самісінькі очі й пролітаємо повз, щоб не помітити їх. Болить, та ще й як! А може, найкращим різдвяним подарунком для цих дітей усе-таки буде помітити нарешті проблему? Бо, по-перше, їхні ляльководи найбільше бояться публічності. А по-друге, рівень цивілізованості суспільства вимірюється ставленням до дітей. Ось вам і ще один тест на європейськість.