Питання запровадження абонентської плати за постачання газу хоч і втратило гостроту, однак не актуальність, бо минулого понеділка на засіданні НКРЕКП, як заявив очільник відомства Дмитро Вовк, було взято лише тайм-аут. Українцям розповідають, що йдеться про «загальноєвропейську практику розподілу плати за сам газ і його постачання» та виконання ще торік ухваленого у Верховній Раді закону про ринок газу. 

Про боротьбу мешканців багатоповерхових будинків зі знахабнілими підприємцями-орендарями можна говорити, мабуть, безкінечно. Адже бізнесу в нас скрізь честь і хвала, й він не соромиться і користується привілеями. Нещодавно й мені довелося відчути на собі таке його ставлення. 

У радянські часи кепкували з вирішення житлового питання за допомогою хрущовок: «Вдало поєднали ванну з туалетом, треба ще рівень стелі знизити до рівня підлоги». Схожі асоціації викликає ідея злити шкільні предмети «українська література» і «зарубіжна література» в один. 

На свій день народження отримав у подарунок від дочок сенсорний телефон. Хороша іграшка! Щоб здійснити звичайний дзвінок, досі вистачало старенького Nokia. Але діти наполягли, щоб змінив апарат, бо як журналіст, бачите, повинен бути більш сучасним і користуватися поза роботою не лише телефонним зв’язком, а й інтернетом та іншими примочками. 

Ні-ні, саме так — «з цукрової тростини», а не картка на отримання кілограма чи скількись-там цукру. А ще — з кукурудзи. Волокна цих рослин слугуватимуть матеріалом, з якого один з українських банків почав виготовляти кредитні картки. Бо пластик — це зло, і його треба замінити на щось природне. 

Кінець березня і початок квітня у природі особливі. У цей час на всій території країни, за винятком гірських вершин, температура стає плюсовою. Тож прокидається природа. 

У моєму рідному Житомирі на все місто один підземний перехід, збудований ще за радянських часів навпроти тодішньої панчішної фабрики «Комсомолка», а нині знаного на всю країну виробника шкарпеткової продукції ПАТ «Україна». Поряд із підприємством — відомчий гуртожиток і дитячий садочок, а навпроти через дорогу — дві школи й великий спальний мікрорайон, де багато молоді, тобто мам із малими дітьми. 

Багато хто переконаний, що за останні три постреволюційні буремні роки українці значно стрімкіше й ефективніше почали позбуватися соціальної амнезії, ніж це їм вдавалося впродовж понад двох десятиліть Незалежності. І справді, частина наших громадян нарешті усвідомила себе окремішнім і самодостатнім народом, зацікавилася своїм минулим, у деяких людей з’явилася тяга до автентичного, національного. 

Коли днями на дверях під’їзду мого будинку з’явилось оголошення, в якому йшлося про те, що через заборгованість мешканців за тепло з 1 квітня відключать опалення, чимало людей сприйняли цю інформацію не як покарання, а навпаки. «Може, на пляшку боржникам скинемось?» — пожартував один із сусідів. Бо хоч на тепло в будинку протягом холодного періоду нарікати не доводилось і комунальники регулювали температуру теплоносія відповідно до погоди, рахували за будинковим лічильником, а все одно цифри у платіжках кусалися: в будинку живуть люди зі скромними доходами. Тож не проти були, коли потепліло на вулиці, светри в квартирах одягти, щоб хоч трохи менше платити за комунальні послуги. 

Нещодавно я переніс складну операцію на серці. У 78 неначе знову народився: кардіохірурги з Інституту серця вдруге подарували його мені. Це люди, які повернули серце не лише мені: потік пацієнтів із серцево-судинною патологією, на жаль, не зменшується. Тут нагадує про себе і спосіб життя, й наша українська звичка не зважати на власне здоров’я доки, як кажуть, грім не гримне. І, звичайно ж, війна, яка аж ніяк не додає здоров’я поколінням українців, а надто нам, дітям Другої світової.