У Чернівцях щоразу восени прийнято згадувати алопецію 1988 року — масове облисіння дітей (тотальне чи часткове), що супроводжувалося нервовими розладами, страшними снами, бронхітами, ураженням шкіри, болем у суглобах. Традиційно першу скрипку у таких спогадах грає доктор медичних наук професор, почесний громадянин Чернівців Леонтій Сандуляк. Останніми роками Леонтій Іванович упевнився нарешті в діагнозі й на запитання «Що спричинило випадіння волосся у маленьких чернівчан?» відповідає: «Це було отруєння комплексом солей важких металів, серед яких домінував талій». 

У Полтаві цього року неврожай на виноград і яблука, зате непогано вродили волоські горіхи. Уже чимало їх валяється, розчавлених, на асфальті. Тож господарі горіхових дерев намагаються хутенько зібрати врожай, щоб їх не випередили нахабні спритники, яких чимало з’явилося останніми роками. Ці безцеремонні особи без тіні сумління серед білого дня залазять, застрибують на чужі горіхи, обтрушують їх, набивають мішки, сумки чи й просто глибокі кишені. Й не криючись, переходять, перебігають до інших дерев, які ростуть уздовж дворів, абсолютно не реагуючи на тих, кого вони обкрадають. Тому що горіхи — нині дуже ходовий товар. Полтавські перекупники торік приймали їх по більш як 100 гривень за кілограм.

А більшість нальотчиків на горіхи — це старшокласники міських шкіл. Для них 100 гривень — звичайно ж, великі гроші.

До одних і тих самих проблем у нас часто підходять із кардинально протилежними мірками: або «зрада», або «перемога». Скажімо, наші дороги. Назвати їх якісними чи хоча б нормальними навряд чи у когось язик повернеться. Те, що вони одні з найгірших, свідчить і недавнє міжнародне дослідження. 

Системна ефективна політика у сфері інтелектуальної власності — одна з головних передумов розвитку інноваційної економіки та зростання валового внутрішнього продукту держави. Підвищення якості державного управління й продуктивності бізнес-процесів у цій галузі — один із пріоритетів діяльності нинішнього уряду.

1 червня 2016 року розпорядженням Кабінету Міністрів було схвалено Концепцію реформування державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні, а 23 серпня уряд затвердив План заходів з реалізації концепції. Реформувати галузь планують протягом 2016-го — I кварталу 2017 року. 

Гадаю, чи не найвлучніше окреслив і висміяв цю рису нашого національного характеру мій земляк, великий українець (і серцем, і душею) Микола Гоголь, зокрема й у повісті «Старосвітські поміщики». 

Осінь ніколи не навіювала на мене сум. Тому що осінь люблю, я осінній. Але вчора почув, як курличуть, відлітаючи у вирій, журавлі, і згадав Окуджаву. Захотілося й собі залетіти світ за очі. Туди, де, як писав наш земляк Іван Петрович Котляревський, мир і благодать. Бо вже так дістали фінансові проблеми, що хоч вовком вий. Перебільшую, звичайно, але не дуже. Коштів справді постійно бракує, а сім’я в мене чималенька, і допомогти хочеться кожному. Хоч на йоту.

Друг мене підбадьорює: дякуй Всевишньому за те, що хоч це маєш. Колеги в областях за тисячу гривень на місяць бігають, тільки п’яти миготять. Тож і дякую Йому подумки і вголос. Але, як казав кіношний герой, «за державу обидно», яка журналістів комунальних і державних газет перетворила ледь не на жебраків. 

Певне уявлення про деякі зниклі народи й цивілізації у нас може сформуватися тільки після того, як ознайомимося із залишеними ними артефактами. Немає пам’яток — слід цілого народу в історії загублено. 

Левова частка жителів західних областей, часто й інших регіонів України у буремні 1990-ті, коли зарплатню видавали спочатку купонами, а потім мільйонами квазі-карбованців, виживала завдяки переміщенню товарів через кордон. Відверто спекулятивну торгівлю за межами країни можна було зрозуміти і навіть виправдати через тотальне зубожіння сімей. 

У музеї Лесі України на її батьківщині в Новограді-Волинському іграшковому дерев’яному рублеві (старовинному попереднику нинішньої праски) відведено одне із найпочесніших місць. Це не лише один з небагатьох автентичних експонатів, що вцілів відтоді, як родина Косачів мешкала у місті над Случем, а й свідчення, що дівчинка-дворянка, якій судилося стати голосом українського народу, ще з дитинства гралась у «мужицькі» ігри. 

«Шкільна форма, портфель, ручки, олівці, зошити… золоті сережки і ланцюжок, перстень з діамантиком». Прочитавши цей список, батьки школярів навіть не усміхнуться. Тому що деякі учениці нині як панянки: бояться забруднити руки, витираючи дошку, і обвішуються золотими цяцьками, ніби на бал. Чому рідні їм це дозволяють — сказати важко. Напевне, це один зі способів похизуватися на широкий загал, мовляв, дивіться всі: дитина з родини зі статками. Не ті, звісно, пріоритети, краще б щоденниками з високими оцінками мірялися. Однак саме так повелося в сучасній школі: заборонити щось, схвалене батьками, майже неможливо. А вони люблять прикрашати своїх чад, мов новорічні ялинки.