Для мене земля — основа, як і для моєї бабусі (на жаль, покійної), яка у свій столітній ювілей згадувала: «Продали ми з Кузьмою воли і зіп’ялися на коні. А тут революція. Я йду на базар пішки, а вони на моїх конях їдуть. Хто їде? Та ті, що раніше були ледарями і п’яницями».

Коли вона казала це, її очі ставали жвавими і горіли люттю до тих, хто «їхав», і водночас ніби гладили землю, хоч то ж була праця: свою приватну власність вона з дідом почала з того, що взяла на виплат у банку ділянку і обживала її буквально з куреня. Та й нині світяться очі до землі, але в землевласників (так юридично називають власників земельних наділів) — не в багатьох. 

Новина шокувала Миколаїв: з яхти, що брала участь в останній цьогорічній регаті, випав чоловік. Урятувати його не змогли. Доки човен зупинив хід, доки людині кинули рятівний круг, сталося непоправне. Річка буквально втягла чоловіка у свої глибини, не надавши йому жодного шансу на спасіння. Потонув відомий миколаївський фотожурналіст Юрій Першин. Його добре знало чи не півміста: всі журналісти, працівники творчих професій, яхтсмени, політики, молодята, яких знімав на весіллях. Знали як найкращого миколаївського фотографа, як оптиміста та балагура, добру, чуйну людину. Він настільки любив життя, що ловив кожну його мить за допомогою камери, з якою не розставався ніколи. 

Якими є чи якими мають бути норми й правила медійної роботи в умовах інформаційної війни? Як розмежувати роботу ЗМІ, якими опікується Держкомтелерадіо, Мінінформполітики й певні підрозділи Міноборони? Гадаю, один із варіантів може бути таким. Відповідно до чинного законодавства, від журналістів вимагається говорити лише правду і подавати її в максимально можливій повноті. Займатися пропагандою журналістам заборонено. 

Спілкуючись із подругами, в яких є діти, часто згадую анекдот, суть якого така. Син питає маму, чи піде вона на батьківські збори, і у відповідь чує, що родина їде відпочивати в Єгипет. Адже це коштує дешевше, ніж піти до школи. До речі, на переконання більшості родин, батьківські збори не даремно саме так називаються, адже на них завжди на щось збирають гроші. 

Виповнюється 20 років, як започаткували Міжнародний день Чорного моря. Ідея його відзначення — привернення уваги для поліпшення стану моря.

Чорне море потребує особливої уваги, адже воно разом з Азовським — найвіддаленіші моря Світового океану. До того ж, вони майже ізольовані: ширина протоки Босфор у найвужчому місці становить лише 700 м. А до Атлантики їх ще дві. За цих умов море дуже вразливе до будь-якого негативного впливу, насамперед — людини. Годі й говорити, що цей вплив значний і різноманітний. 

Світ заполонив інтернет, і в населення з’явилося скептичне ставлення до газет. А даремно. Газета — великий винахід людства. Вона один з найперших засобів масової інформації. У Радянському Союзі не було опозиційних газет, бо не було й визнаної законом опозиції. Газети були рупором держави і своєрідним органом влади. Друкували в них інформацію, яку хотіла суспільству нав’язати влада. Читання газет було таким самим ритуалом, як і перегляд телепрограми «Час», яка щоденно з’являлася на телеекрані о 21.00 за місцевим часом. У радіомовленні чільне місце посідав репродуктор, хатній варіант якого в народі називали «брехунцем». Хай і спотворену, але певну інформацію все-таки можна було отримати з цих ЗМІ.

«Елітний чоловічий клуб набирає танцівниць віком від 18 років. Індивідуальний графік роботи. Взуття, костюми — за рахунок клубу. Досвід не обов’язковий. Навчання безкоштовне. Розглянемо кандидатури студенток. Іногороднім допоможемо із житлом. Зарплата — від 30000 гривень».  

Є речі, три розповіді про які, виявляється, можна слухати вічно. Це занепокоєні балачки про те, що наша держава програє інформаційну війну «воріженькам», сумна констатація, що тривалий час на певній частині півночі Донеччини нема українського телебачення й радіо і, звичайно, повідомлення про те, що строки завершення будівництва і початок роботи телевежі на горі Карачун знову переносять.

Цей важливий об’єкт було зруйновано ще під час бойових дій понад два роки тому — 1 липня 2014-го. А буквально за кілька днів, тобто після визволення Слов’янська й Краматорська від проросійських незаконних збройних формувань, і розпочалися запевнення на всіх владних рівнях про необхідність якомога швидше відбудувати телевізійну вежу і відновити українське телемовлення для жителів визволених територій краю, так званої сірої зони й тимчасово окупованих населених пунктів Донецької області. 

Дзвінок стаціонарного телефону розбудив мене о 9-й ранку, в суботу.

— Доброго ранку, ми вас не розбудили? (турботлива дівчина з трубки говорила до мене російською). А чи знаєте ви, що нині в місті триває акція з утеплення квартир? І тільки сьогодні протягом дня вона проходитиме у вашому будинку. До вашої квартири № такий-то може завітати майстер з обслуговування металопластикових вікон і дверей. Він абсолютно безплатно покаже, як правильно утеплити їх на зиму. Ви ж чули, що ця зима в Україні буде найхолоднішою за останні 30 років! Майстер також може зробити необхідні ремонт і профілактику-у-у!!! — дівочий голос аж завібрував від радості. — У вас же є такі вікна? То на котру годину прислати до вас гарного хлопця? 

Із задоволенням та великою надією прочитав про напрацювання столичних колег стосовно експертної платформи «Культура-2025» і вирішив одразу відповісти на заклик до культурної спільноти: «Якою мала б бути культура України в майбутньому і що для цього треба зробити?» Мені здавалося, що Біловодщина, яка вистояла в нинішні важкі часи, не допустила до себе жодного представника самопроголошених республік, захистилася від навали чужинців, завдячує своїм успіхом саме високому рівневі рідної української культури. Тож нашу думку щодо майбутнього варто врахувати, виписуючи подальші кроки.