Із задоволенням та великою надією прочитав про напрацювання столичних колег стосовно експертної платформи «Культура-2025» і вирішив одразу відповісти на заклик до культурної спільноти: «Якою мала б бути культура України в майбутньому і що для цього треба зробити?» Мені здавалося, що Біловодщина, яка вистояла в нинішні важкі часи, не допустила до себе жодного представника самопроголошених республік, захистилася від навали чужинців, завдячує своїм успіхом саме високому рівневі рідної української культури. Тож нашу думку щодо майбутнього варто врахувати, виписуючи подальші кроки.

Побачив інформацію про участь експертів у реформуванні культури і вирішив долучитися до розмови. Заходжу на вказану адресу, питаю, як мені потрапити на слухання чи обговорення. Мені відповідають, що слухання відбуваються з науковцями, і там, мовляв, «ограниченный контингент» експертів. Тоді питаю: невже не маєте наміру порадитися з нами, практиками? З людьми, які поклали на вівтар культури не тільки власне життя, а й його сенс і, можливо, роду свого, щоб не соромно було за нас і наших батьків? 

Про що таки хотів поговорити? Передовсім порадив би новітнім експертам зберегти те, що є. Нам у спадок залишилися заклади культури на селі. Здавалося б, нема за що їх утримувати і треба скорочувати? У жодному разі! На тих закладах слід концентрувати всю увагу. Розмістити на їхній базі якнайбільше розвинених (хай і приватних) громадських організацій. Нехай там і офіси будуть, і маленькі готелі, й кінотеатри. Аби це був центр спілкування всіх з усіма. Хай там будуть бібліотеки з інтернетом, щоб можна було зв’язатися з будь-якою точкою світу. І молодіжні клуби, й дискотеки, а для старших людей — університети третього віку. Там люди мають спілкуватися, і саме заради цього туди йти. Удень чи вночі.

Передбачаю запитання: звідки взяти фінансування на все це? Культура й сама може заробити певні кошти, якби ми їй організували стартовий майданчик. На чому раніше тримався бюджет культури в сільській місцевості? До будинків культури привозили фільми. І сучасна молодь, упевнений, піде на кіносеанс, якщо побачить нове (навіть у плані дизайну) приміщення. У нас чомусь немає програми виступів народних та заслужених артистів на сільській сцені. Скажімо, обласних театрів та філармоній. Чому б не започаткувати щомісячні їхні виступи хоч у районі? 

Хочу поставити експертам таке запитання: чи не забувають вони про брак кадрів, коли пропонують систему заміни директорів закладів культури виключно шляхом відкритого конкурсу? Коли йдеться про національні заклади культури — питань немає. У столиці інтриги та велика кількість охочих. А ось у районах, особливо сільських, ми й так використовуємо кожну людину, коли вона потрапляє в систему культури, хоч би й починала в бухгалтерії. Намагаємося спонукати, щоб співала чи грала на народних інструментах. Кажу кожній співробітниці: чого ви прийшли в культуру, адже якщо ми не показуватимемо прикладу, нам ніхто не допоможе. Таж будь-яка людина має талант.

Душа радіє, що починаємо вставати з колін. Бо культура — це показник усього. Не було б того на Луганщині, якби культуру тут не фінансували за залишковим принципом. У церкву люди йдуть? Так, тому що там духовність. І культура — це духовність. Від духовності залежить розум і характер, ставлення до матеріального і стосунки в суспільстві. Коли в культурі була якась червоточина, вона дала про себе знати. Ось що виходить, якщо недоспівати рідних українських пісень. А нашими помилками одразу скористалися вороги. До того ж, скористалися зрадницьки.

Та ми таки переможемо, повернемо рідну землю й домівку, заспіваємо разом з тими, хто чекає на визволення. І це буде той вибух, який ще раз нагадає, що наша нація така, яких більше немає у світі. 

Геннадій ВЕРЕСКУН, 
заслужений діяч культури України, 
для «Урядового кур’єра»