Заради цікавості вирішив проаналізувати вміст свого плеєра — того, що слухаю в маршрутках та електричках, аби не нудьгувати у дорозі. Один збіг мене просто розвеселив. Пісень українською мовою було рівнісінько 25%. По 10 — «Океан Ельзи», «Мертвий Півень», Бурмака, Джамала. 11 російських, 9 — англійською, решта — німецькою, французькою, польською. Розумію, що це випадковість, але, послуговуючись виключно власними смаками, я вийшов саме на той відсоток, що його як квоту довели українським радіостанціям наші законодавці. З однією принциповою різницею: мені цього відсотка ніхто не нав’язував. Не маю підстав вважати свої вподобання аж надто унікальними і можу припустити, що цілком природним шляхом, лише у взаємодії попиту й пропозиції країна цілком могла б вийти на гідний відсоток національного та рідномовного контенту у власному ефірі. Так, у Львові — раніше, в Одесі — пізніше, але тому, що хочеться і подобається. А не через те, що хтось там з Києва спустив директиву. Розумію, що за нинішнього надвисокого попиту на популізм не можна протиставити щось спекуляціям на всьому, що роблять без особливих витрат і помітних здобутків, але зі значним резонансом. Навіть коли резонанс цей цілком може додати коливань черговій нашій бабайці на ім’я Шатун. 

Колись у патріотичній пісні радянських часів співали: «Что-то с памятью моей стало, все, что было не со мной, помню». Скептики ж додавали: п’яний не пам’ятає, що було саме з ним. Про пияцьку забудькуватість співав і Володимир Висоцький.

Далі розмовлятимемо не про індивідуальну, а про національну пам’ять. Індивідуальна пам’ять тримається у голові чи в записах, наприклад, щоденниках. Де ж зберігається національна пам’ять? Поки що для цього в Україні використано не всі можливості. 

Чи є те, що змусить вимушених переселенців знову залишити вже обжите місце й продовжити біг? Так, стверджує заступник голови Національного екологічного центру України Олексій Василюк. Експерт прогнозує нову хвилю переселенців з Донбасу. І тікатимуть люди не від війни, а від її наслідків, негативних екологічних умов.

Основна загроза — затоплення шахт. За словами Олексія Василюка, якщо цієї проблеми не розв’язувати, шахтні води підтоплять значну територію Донбасу. Дике поле може перетворитися на солоне болото. І дихати тут стане важче. «Змогли одержати дані про якість повітря в місті Щастя під час обстрілів. Гранично допустиму концентрацію оксидів сірки й азоту перевищено у 5—8 разів», — підкреслив еколог. 

У 1990-х роках я працював у міськрайонній газеті на Донбасі. І на професійному грунті за роки роботи склалися довірливі стосунки із керівником одного райдержуправління. Мій новий приятель був типовим аборигеном з ознаками хулігана, тому що, розповідав, виріс на вокзалі великого міста. Проте спеціаліст і організатор це був прекрасний. Якщо в його колег з області виникало бажання зустрітися і поспілкуватися у неформальній обстановці, то зазвичай приїжджали в наш район. 

Нещодавно прослуховував старі магнітофонні записи пісень. Привернуло увагу виконання пісні про мамин рушник відомого російського співака, який виступав з концертом в Одесі. З цього приводу він сказав: «Не знаю, за які такі заслуги, але мені присвоїли звання почесного громадянина цього міста. Крім того, видали паспорт громадянина України». 

Стояти на сторожі українського слова завжди було не тільки важко, а й небезпечно. І стосується це не тільки українців.

Так, у Москві триває театр абсурду, точніше, судилище над громадянкою Російської Федерації Наталією Шаріною. Це прізвище наші співвітчизники давно запам’ятали з телевізійних сюжетів. Шаріна тривалий час була директором Бібліотеки української літератури в російській столиці. 

Існує мирна правова європейська форма прямої демократії — єдина альтернатива таким малоефективним способам впливу на владу як демонстрації, мітинги чи блокування роботи парламенту, а тим паче — силовим формам протесту, наслідки яких можуть бути значно шкідливішими, ніж обставини, які вони змінять. Йдеться про референдум. 

Новий рівень цивілізації стукає у двері. Багато країн, серед яких і Україна, не дотяглись і до нинішніх за рівнем доходів демократій, можливості розвитку особистості. Але наше жіноцтво, безумовно, буде активним творцем нової цивілізації. Чому виникла така думка і чи має вона право на існування? Поміркуймо разом. 

Ви чули, щоб хтось із закордонних експертів приїжджав в Україну пропагувати набутий в нашій країні досвід? А чи бачили високопосадовця, який зголосився цей досвід поширювати в 95 країнах?

Скажете, що в це важко повірити. Мовляв, для нас звичне інше: поїздки за бюджетні кошти для вивчення закордонних надбань. На жаль, коефіцієнт тих подорожей майже нульовий. 

Одна доброчинна організація виростила для своїх членів саджанці фруктових дерев, і знайомий, який має безпосередній стосунок до цієї організації, привіз нам молоденькі яблуні та груші. Тому що знав, що в нас біля будинку є ділянка, де їх можна посадити. У причепі його авто лежав добрий оберемок цих деревець. Але так багато нам не треба було, я взяв тільки певні сорти яблунь.