Ця історія не йде з голови тривалий час: дві родини «ділять» не гроші й не житло, а… дитя. Останнім часом таких випадків усе більше: тато з мамою, розлучаючись, з’ясовують, хто з них кращий для дитини. Не раз чула нарікання деяких чоловіків, що дітей суд залишає жінкам несправедливо. Хоч логічно тут усе зрозуміло: доглядати дитину матері нібито годиться за біологічними законами. А чоловікам природно бути годувальниками, що в наш час у разі розлучення подружніх пар означає сплату аліментів. 

Пам’ятаю, коли був ще студентом, любив гуляти у вільний час поверхами Київського центрального універмагу. Покупців тут не бракувало будь-якої пори року. Бо майже кожен із них міг придбати в головному торговельному закладі столиці хорошу річ за порівняно невисоку ціну. Перед святами ЦУМ особливо розщедрювався: у відділи «викидали» дефіцит, і вся Україна ставала в черги. Добре це було чи погано — це вже інше питання. Кияни й гості міста думали тоді більше про приємну покупку й тішилися, коли продавчиня пропускала їх нарешті до прилавків відділу. 

«У вас працюють одні ідіоти!» — вибухає гнівом жінка. «Найкращі — у Нью-Йорку!» — розпливається усмішкою керуючий респектабельним готелем. Чомусь саме цей кумедний епізод із фільму «Один удома-2» миттєво спав на думку, коли нещодавно зазирнула до магазину мобільного зв’язку. У середмісті столиці в одному з магазинів відомої мережі шукала новорічний подарунок для старшої доньки. Недорогу й практичну модель телефону підібрала заздалегідь — нещодавно з’явилося чимало якісних китайських гаджетів (товари з Піднебесної можуть бути такими!). І параметри хороші — їх уже добре знала, і ціна втричі нижча за брендові аналоги. Тим паче до свят усі спокушають знижками й святковими акціями. Тож уперед: здавалося б, зайди й купи. 

Те, що призначення на керівні посади нині відбувається шляхом відкритого конкурсу (нехай навіть умовно відкритого), — очевидний прогрес. Водночас процедурні питання у цій сфері потребують значного вдосконалення. Таких висновків можна дійти після ознайомлення з роботою конкурсної комісії Міністерства екології та природних ресурсів щодо призначення нових керівників на посаду директорів національних природних парків. 

Цьогоріч найдовша й одна з найдавніших вулиць тисячолітнього Дрогобича —  імені Івана Франка — відзначає 90-річчя свого найменування. А Лішнянській (так вона називалася колись) — кілька століть. Стільки ж цю місцину «по-вуличному» називають Загороди, їх заснували років чотириста тому чотири українські родини, серед яких була й моя. Це до того, чому мені не байдужа доля вулиці і міста, де ступала нога Великого Каменяра і моїх родичів. 

Сучасні ЗМІ, передусім телебачення і радіо, селу приділяють небагато уваги. Тематика вважається непрестижною. Причому не тільки серед власників і керівників каналів, а й серед журналістів. Ще зі студентської лави юні медійники мріють стати телеведучими, займатися виробництвом шоу, знімати і писати про спорт, культуру або ж такі серйозні речі, як політика й економіка. Аграрні проблеми, попри їх не меншу серйозність, мало кого приваблюють. 

Кого з нас не дурили в супермаркеті чи на базарі?! Більшість скаже: що поробиш, трапляється. Проте нещодавно знайома довела: боротися та обстоювати свої права потрібно, а мовчати і пробачати нахабність продавців — ні.

Вона повернулася із супермаркету засмучена, бо її там надурили на 20 гривень. З одного боку, сума невелика, з іншого — дуже неприємно, коли молоденька дівчинка дивиться в очі вдвічі старшій людині, та ще й пенсіонерові, і відверто бреше. 

Давно відомо: якщо телефон різко скиглить пізно ввечері, це ще не значить, що хтось хоче чемно побажати тобі доброї ночі. Навпаки… Цього разу телефонував мій давній знайомий краєзнавець і громадський активіст зі Слов’янська. «Не спиш?» — бадьоро почав він. А далі у слухавці зашипіло і затріщало так, що мені вже справді було не до спання. «За…ра вр…ці де…ій че…аю біля…» (він назвав місце на одній із околиць міста). «Поїде… на розкопки. Зн…шли дві …ликі могили …кантропів». Звісно, я був ошелешений звісткою настільки, що навіть не перепитав: зустрічаємося о 9-й чи 10-й? Встиг тільки вичавити з себе: «А багато?...» «…сятків два! — почув у відповідь». Далі, судячи з уривків фраз, приятель попрохав поки що нікому не повідомляти про знахідку і відключився. 

Ох, ці жіночі забобони, знаки, пересуди. Хіба хочеш — мусиш на них звернути увагу, а от уже як реагувати — то справа кожного.  

Подарували мені на день народження цукерки. Роздивлятися в присутності гостей «солодку» пачку, звісно, було незручно, тож відклала цю поважну справу на потім. Але яким було моє здивування, коли згодом прочитала назву гостинця «Государев фундук». Звичайно, подумала, що привезли його з Росії. Та цікавість взяла гору, і я почала шукати виробника. Якби ж то так: текст, як насінинки маку. Прочитати неможливо. Добре, що маю знайомого «дядька Гугла». Він мені й підказав адресу: м. Харків, корпорація «Бисквит-шоколад».