Як стверджують деякі правники, з 1 січня 2017 року українці менше звертатимуться до суду. Бо згідно із Законом України №1774-VIII від 6 грудня 2016-го, з нового року зросли ставки судового збору. Їх розмір відтепер справлятиметься не від мінімальної зарплати, а від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Це означає, що будь-яка фізична особа (тобто громадянин України), подаючи до суду, наприклад, позовну заяву немайнового характеру, повинна сплатити 640 гривень, а юридична та фізична особа-підприємець — 1600. 

Ні для кого не секрет, що зростання цін на компослуги можна порівняти з молоденьким жвавим коником, а зарплати — зі старою кволою черепахою. Не встигаємо призвичаїтися до підвищення тарифів на тепло, аж ось росте ціна на газ, а там — на електрику тощо. Перерва максимум у 3-4 місяці — й знову чергове зростання. І щоб усе за все сплатити й пережити, більшості з нас вже критично не вистачає ні зарплати, ні нервових клітин… 

Останнім часом всі, кому не ліньки, сварять нашу медицину. На жаль, серед ескулапів багато нечесних працівників, яких єдине що цікавить — нажива. Саме вони виписують купу дорогущих ліків і радять купувати їх лише у певній аптеці. Адже від цього матимуть грошовий зиск. Є й ті, хто, мабуть, погано вчився, тому лікує абияк. Проте є й лікарі, які чесно виконують свою роботу, і їм украй образливо, що їх прирівнюють до нечесних або не дуже фахових. 

Певну роль у стабілізації економіки, ефективному використанні ресурсів і державотворенні відіграють різні громадські академічні формування, які, на перший погляд, у безсистемних безрезультатних розмовах торкаються багатьох цікавих питань. Справді, нині в Україні майже сорок галузевих академій наук, творчу ініціативу яких держава, по суті, ніколи не використовувала. Як наслідок — ініціатива цих академічних формувань пригасає. Визріває розчарування серед учених, які щиро хочуть брати участь у наукових розробках, особливо в умовах воєнного конфлікту. 

На Сумщині організаційно-кадрова новина. Недавно завершився конкурсний марафон з добору керівників комунальних закладів культури. Тобто вперше обирали (не призначали, як раніше) очільників кількох бібліотек, обласного краєзнавчого музею, історико-культурних заповідників, академічного театру імені М. Щепкіна. 

До тих, хто виконував покладений на нього державою військовий обов’язок і щоденно ризикував життям, влада має ставитися з увагою і повагою. А питання про виплату встановлених законодавством пільг таким громадянам не має поставати. На жаль, реалії інші. Так, воїн-афганець Герой Радянського Союзу інвалід війни першої групи Валерій Гринчак звернувся з відкритим листом до Київського міського голови, голови КМДА Віталія Кличка, де написав: «На підставі пункту 18 статті 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» мешканцям м. Києва, нагородженим орденом Героїв Небесної Сотні (з 2014 року), Героям Радянського Союзу, повним кавалерам ордена Слави, особам, нагородженим чотирма і більше медалями «За відвагу», а також Героям Соціалістичної Праці з 1993 року виплачувалась щомісячна грошова компенсація витрат на автомобільне пальне з розрахунку 50 літрів високооктанового бензину на місяць відповідно до діючих цін на пальне». 

Минулого тижня якось виходжу з автобуса на вулиці Інститутській і як не старався вибрати сухіше місце, все одно вскочив ногою в чорну брудну снігову кашу. Чвакнуло так, що заляпав цим болотом іншого пасажира. Попросив вибачення, зрозуміло, але потім сам дуже розсердився: невже не можна очистити від снігу хоч зупинки громадського транспорту? Якщо на Хрещатику й біля нього вони мають гидкий вигляд, то що робиться в спальних районах?! 

Очікуване теленькання дзвоника біля вхідних дверей ми зустріли з радісним пожвавленням і піднесенням.

— А кого чи чого нам усім дуже не вистачає? — патетично і водночас риторично запитав господар помешкання, де ми саме зібралися за святковим столом. 

Нещодавно один із колег жартома й серйозно привітав із найкращою, за його словами, оцінкою моєї дитячої книжки в сусідній Росії. Виявляється, немало тамтешніх ресурсів буквально накинулися на повість «Чотири нявкісти і ВІН», звинувачуючи бозна в чому автора, головних героїв книжки — котів і навіть… Президента України. 

Мої студентські роки припали на другу половину 1960-х — початок 1970-х років. Ніби відьма, та ще й з двома порожніми відрами дорогу перейшла, — практично щороку на канікулах під час перебування в батьківській хаті траплялася ось така історія. Прокидаюся вранці. Все нормально. Життя безхмарне, і жити хочеться далі. В обідню ж пору, невідомо чого і звідки, маю запалення легенів. Термометру ледве вистачає шкали. У селі була лікарня, бо про оптимізацію мережі лікарень у період застою ніхто і не думав. Якби хтось заїкнувся про закриття лікарні, то це б вважалося підступами світового імперіалізму, а такий агітатор — заклятим ворогом трудового народу, а то й світового пролетаріату загалом.