«Мама і тато тепер живуть на небі», — так три роки тому сказала трирічна рівнянка Ашхен Арутюнян на похороні батька. 20 лютого дівчинка залишилася круглою сиротою: її мама відійшла у вічність раніше, а тато, вірменин, який усім серцем полюбив Україну, поклав життя за неї на Інститутській. 

Після «надцятої» спроби машиніст нарешті утрамбував електричку. Двері зачинилися, і потяг «Київ — Козятин» важко рушив з місця, показавши хвіст кільком десяткам пасажирів. Ті, не потрапивши до вагонів, посилали йому наздогін «міцні» слова. Мені пощастило втиснутися в цю електричку, і я, стоячи, як оселедець у банці, майже 50 хвилин їхав до Василькова. Дорогою шестивагонний переповнений потяг не міг затиснути всередину ще багато пасажирів на наступних станціях, бо ті, хто стояв у тамбурах і вагонах, боронили свою територію до останнього відірваного ґудзика на пальті. Дивлячись на все це, я шукав відповіді на одне запитання: «Скільки університетів потрібно закінчити і яким високооплачуваним менеджером потрібно бути, щоб правильно скласти графік руху електричок, розумно розподіливши на залізничних напрямках транспортні засоби?!» 

Кілька тижнів тому голова батьківського комітету класу, де навчається моя дитина, запустила через вайбер таке опитування: чи бажають батьки, щоб із наступного року наші діти вивчали російську мову — один урок на два тижні  — за рахунок одного з предметів. Опитування проводили на прохання батьківського комітету школи, який з невідомих мені причин ще з вересня дуже переймається, як втиснути російську мову в програму української школи. Після філософських реплік на кшталт «рускій язик па-любому нужен, дєті же всьо равно абщаются, он ім блізок»,  «ну, еслі вмєсто фізкультури» вирішили  все-таки з’ясувати, який предмет має поступитися годинами російській мові. Виявилося зарубіжна література.  «Ой, тагда нєт», — таким, на щастя, був вердикт більшості мам. 

Численні штати економістів в апараті державного управління характеризують необґрунтованими, а для бюджету — витратними для утримання. Це підтверджують неодноразові за роки незалежності нібито скорочення працівників цієї категорії управлінців, які ні на що не впливають,  не володіють ситуацією, не мають прогнозів і  перспектив розв’язання наболілих проблем розвитку економіки. 

У Сумах черговий, уже третій цього року вибух із газовим присмаком. Недавно на першому поверсі одного з будинків на вулиці Холодногірській пізно ввечері невідомий зловмисник (чи зловмисники?) підірвав коробку, яку того дня підготували місцеві газовики для встановлення загальнобудинкового лічильника.

Протистояння мешканців цієї багатоповерхівки (втім, не тільки цієї, а й інших) з газовиками почалося, коли вони дізналися, що їхній будинок ставлять на облік за так званим середньостатистичним методом: загальний газовий лічильник рахуватиме використане блакитне паливо всіма мешканцями, а потім його ділитимуть по квартирах відповідно до кількості зареєстрованих. 

Погода того холодного осіннього дня у Смілі була аж надто революційною. Різкий пронизливий вітер кошлатив свинцеві хмари. Та учнівська молодь, попри холод, жваво відгукнулася на заклик освітянських керівників і заполонила площу біля будинку, де розташовується міська влада. Тут, біля пам’ятника Героям Небесної Сотні, їм випала честь розгорнути величезний державний прапор. Сміляни прийшли вшанувати квітами пам’ять героїв Революції гідності. Поряд з учнями — смілянське освітянське керівництво. 

Про реформи говорить нині навіть ледачий, а головне — ледачий найбільше. Чому? «По-модньому» — сказано замість зроблено. Це латинське слово у всіх європейських мовах означає зміни — від ремонту житла до ремонтів суспільно-економічних.  

Підступна гібридна війна, що вже майже три роки триває на Донбасі, багато чого навчила тутешніх людей. За той час, поки «рускій мір» свідомо й послідовно перетворює окрему частину донедавна потужного промислового і густозаселеного краю на пустелю, його жителі пройшли найсуворішу в житті науку — навчилися виживати. Люди на слух безпомилково визначають розриви 120-міліметрових та 152-міліметрових боєприпасів. І навіть дошкільня автоматично сполохано вбирає голову плечі, почувши на перший погляд симпатичні назви «васильок», «гвоздика», «тюльпан» чи «акація». Бо йдеться не про барвисту клумбу, а про грізні мінометні чи артилерійські системи, снаряди й міни яких дуже часто вибухають поблизу домівок чи влучають у них. 

Маленька статистика великого міста. Торік на виїзному засіданні постійної комісії Київради з питань торгівлі, підприємництва та регуляторної політики, що відбулося в Київському національному університеті технологій та дизайну, констатували кричущі факти. Зокрема, з 4,5 мільярда гривень, які витрачає столична влада на закупівлю промислової продукції, у Києві її виробляють лише на один мільярд. Отже, столиця втрачає робочі місця, податки, зрештою перспективу інноваційного розвитку. Чи не найбільше в легкій промисловості. Адже частка її виробництва зменшилася за останні роки в десять разів, а кількість працюючих — у п’ять. 

Як відомо, найбільш наочна в суспільстві боротьба думок у парламенті. Одначе думки мають право жити й властивість творити або ж руйнувати й серед пересічних українців. Міські жителі, скажімо, дискутують про війну, що відбувається на сході. Усі дуже добре розуміють, що це війна не між Збройними силами України й оскаженілими російськими найманцями і явними місцевими бандитами на нашій території. Оцих різношерстих терористів-сепаратистів, посіпак і прислужників агресора за доброї волі державного керівництва самі добровольці не за півтора місяця, як висловлювався Президент України, а за одну добу знищили б.