«Мама і тато тепер живуть на небі», — так три роки тому сказала трирічна рівнянка Ашхен Арутюнян на похороні батька. 20 лютого дівчинка залишилася круглою сиротою: її мама відійшла у вічність раніше, а тато, вірменин, який усім серцем полюбив Україну, поклав життя за неї на Інститутській.

Тоді, переглянувши їхню історію на центральних каналах телебачення, дівчинку хотіли взяти за дочку знайомі й зовсім незнайомі люди. Але вона залишилася з 21-річною Анною — рідною сестрою по матері, яка саме носила під серцем свою майбутню кровиночку.

Нині Ашхен шість, вона вже добра помічниця сестрі в догляді за племінником. Усі разом тепер живуть у новій двокімнатній квартирі в мікрорайоні із символічною назвою «Щасливе»: влада й благодійники зробили для них цю Божу справу. Он як воно виходить у житті: в сім’ї Героя Небесної Сотні підростає новий захисник України. Мудра природа, так би мовити, тримає баланс.

Утім, Донбас, який нині на вустах у всього світу, цинічно зруйнував цей одвічний природний баланс: вочевидь, людей гине більше, ніж народжується… На вівтар свободи лягають нові й нові життя. Скільки їх іще потрібно цій кривавій машині смерті, яку запущено проти нас? Хто і коли зламає й навіки заглушить її двигун? І чому народ, який обрав свободу, так неспівмірно дорого за неї платить?

На Стрітення в усіх куточках України зібралися афганці: уже посріблені сивиною чоловіки, що добре знають війну на смак і на дотик. Від них віє мудрістю і мужністю. З ними спокійніше й надійніше. Коли стояла на їхньому традиційному мітингу, відчувала себе захищеною. На душі на якусь мить навіть поселився такий довгоочікуваний спокій. Але та блаженна мить так швидко обірвалася…

Ще кілька років тому думала, що та, чужа війна, через яку, до речі, пройшло 160 тисяч українських хлопців, була для нас останньою. І що Кандагар до них приходить лише у снах…

«Кандагари» з українськими назвами тепер не дають спокою ані цим хлопцям, ані їхнім синам: Авдіївка, Щастя, Луганське, Водяне… Наче рани, які постійно кривавлять і від яких ну просто вже немає життя!

Раптом бачу пекучі, наче жар, чоловічі сльози, яких не стримують вибілені сивиною чоловіки.

Ті сльози мають дуже високу ціну. Вони — за героями обох воєн: тієї, начебто вже й далекої, і цієї, такої до відчаю близької…

…Мій чоловік, здається, не плакав іще ніколи: принаймні, за 30 років, що ми разом, бачити не доводилося. Навіть коли відійшли у вічність батьки, за плечима в яких було хоч і небагате, але довге життя.

18 лютого, повернувшись із Майдану Незалежності, він теж витер сльозу: рівняни прощалися там із 19-річним морпіхом Тарасом Прончуком із приміського Хотина — таким, як наш син (от тільки наш третьокурсник у цей час поспішав на заняття англійською)…

У натовпі хтось сказав: захотів, мовляв, хлопець грошей — адже таких молодих на передову не посилають. Кров і досі холоне в жилах від тих слів: а якщо всі чоловіки відсидяться вдома, якщо не буде таких відважних добровольців, як цей селянський син, — що тоді? Чи є у когось відповідь на це запитання? І коли нарешті закінчиться війна, від якої вже плачуть навіть чоловіки?