У 1990-х роках я працював у міськрайонній газеті на Донбасі. І на професійному грунті за роки роботи склалися довірливі стосунки із керівником одного райдержуправління. Мій новий приятель був типовим аборигеном з ознаками хулігана, тому що, розповідав, виріс на вокзалі великого міста. Проте спеціаліст і організатор це був прекрасний. Якщо в його колег з області виникало бажання зустрітися і поспілкуватися у неформальній обстановці, то зазвичай приїжджали в наш район.

Приятель і мене якось запросив на теплу зустріч, де був присутній директор їхнього обласного департаменту. Це відбувалося влітку в одному заміському санаторії на березі річки Сіверський Донець. Довгі столи вгиналися під наїдками й спиртним. Усі учасники — круті хлопці у званні не нижчому за майора. На багатьох із них були масивні золоті прикраси.

Як і личить представникам обласної еліти, до третьої чарки всі поводилися культурно. Давалася взнаки і присутність там «самого», якого в компанії називали батьком. Керівник департаменту справді був уже пенсійного віку, але високий і ще кремезний. Поблискуючи новенькими генеральськими погонами, він возсідав у центрі столу, наче на троні. А всі його підлеглі ставилися до нього, як до царя. Та ось уже кімната наповнилася ароматом печеного й вареного, задзвеніли наповнені чарки, дедалі гучніше й розкутіше залунали вишукані здравиці.

Вони веселилися, а я сидів принишклий біля приятеля, який мене запросив, і напружено думав, що говоритиму, якщо раптом доведеться відповідати на якісь запитання генерала. Наприклад щодо мети мого перебування на їхньому святі життя. Обласне начальство вже не раз зиркало в мій бік (чи то мені так здавалося).

Цієї необхідності мене позбавив черговий промовець, який із глибокої поваги до свого керівника, а можливо, щоб здатися оригінальним, порівняв того з могутнім, не підвладним часові й політичним бурям дубом. «Вам, батьку, не страшні ніякі громовиці, а під вашою крислатою кроною і ми почуваємося захищеними», — приблизно так зрік той майор чи підполковник держ служби. До речі, розказували, грамотний і перспективний фахівець. І замовк, не зводячи відданого погляду з господаря столу, ніби чекаючи на подяку.

Спостерігаю за реакцією обласного очільника, а в того від почутого і щелепа відвисла. Мабуть, пенсіонер запідозрив наявність у цьому тості прихованого підтексту. Він спочатку почервонів, потім побуряковів. А рука, яка тримала чарку з дорогенною горілкою, так і зависла у повітрі. А потім він тихо так каже: «Убрать!» Присутні перезирнулися: що прибрати? Куди прибрати?

На якусь хвильку запала тиша. «У-у-брать!» — заволав обласний чиновник і тицьнув пальцем на того молодика, в якого і обличчя побіліло. Відразу всі все зрозуміли, почали вмовляти директора зглянутися, не гніватися на колегу, мовляв, людина ж хотіла як краще. Та підозрілий дідуган і слухати нікого не хотів, він уже й ногами тупотів від люті. «Убрать!» — і все тут.

І що ж ви думаєте? Приблизно за місяць зустрів приятеля, який повідомив, що той майор чи підполковник у їхній конторі вже не працює. Звільнив його «батько». Який тут може бути висновок? А ніколи не треба привселюдно (й позаочі) порівнювати роботодавця з деревом. Навіть якщо така схожість очевидна.