Для мене земля — основа, як і для моєї бабусі (на жаль, покійної), яка у свій столітній ювілей згадувала: «Продали ми з Кузьмою воли і зіп’ялися на коні. А тут революція. Я йду на базар пішки, а вони на моїх конях їдуть. Хто їде? Та ті, що раніше були ледарями і п’яницями».

Коли вона казала це, її очі ставали жвавими і горіли люттю до тих, хто «їхав», і водночас ніби гладили землю, хоч то ж була праця: свою приватну власність вона з дідом почала з того, що взяла на виплат у банку ділянку і обживала її буквально з куреня. Та й нині світяться очі до землі, але в землевласників (так юридично називають власників земельних наділів) — не в багатьох.

Якось, завітавши до приятеля, звернув увагу, що в нього лише половину городу зорано. «На грядки мені й стільки вистачає. А зерно, щоб годувати курей та качок, маю на пай. Мені більше не треба, тому другу частину просто віддав сусідам», — запевнив він. Це мене збентежило, бо він міг би на городі щось виростити і зайве продати — все-таки якась копійка. А з другого боку, у нас уже сто років у кожному домі своя правда. Та ні, коли його наймуть — він трудяга. Трудяга і тоді, коли задарма (могорич — це швидше не форма розрахунку за працю, а вдячність за допомогу) підсобляє в якійсь справі. Він прагнув роботи навіть не за професією: працював сторожем, але зарплату йому видавали лише частково. У такий спосіб власник землі на обороті його коштів (та інших працівників) мав дохід. Зрештою в нього терпець увірвався. «Чому маю працювати на олігархів за копійки? Краще вдома сидітиму», — сказав він. Ми прагнемо в ЄС і правильно робимо. Звісно, хтось значущості цього не усвідомлює. Зокрема мій земляк, який за 38 років роботи на міському автобусі не спричинився до жодної аварії, зауважив: «Нащо мені безвіза, якщо я туди не поїду, бо грошей не маю?» Коли я пояснив, він став допитуватися в мене, ніби я чиновник: «Чому в нас частка собівартості в зарплаті у рази менша, ніж у ЄС? Якщо я туди навіть поїду, то чи почуватимуся повноцінно?» — наполягав він. Бідні ставлять прямі запитання (до слова: а я хто?) і правильно роблять, бо вони (судячи з кількості субсидій) кістяк держави. І не слід у цій розмові казати, що географічний центр Європи — в Україні, бо тоді тобі кінець.

А ситуацію з городом приятеля я мимоволі згадав під час розмови з директором одного реформованого господарства Бершадського району Вінницької області. «З’являється частина людей, які просто втрачають бажання працювати. Їх влаштовує все. Хтось живе за рахунок пенсії батьків, хтось себе обмежує в усьому. Якщо зникне інтерес до праці, з’явиться прошарок людей — зневірених, байдужих, що позначиться на вихованні дітей. Це буде біда», — сказав він.

Якщо людина прагне забезпечити лише мінімум, це справді тривожно для суспільства, хоч комусь і зручно. Цікаво: а як щодо рівня свідомості суспільства? Якби було кілька варіантів, то відповідь «поступовий еволюційний розвиток» не підходить, бо терпимо, а потім навіжено несемося. Коли зрештою зупинилися, то чи надбали? А ще буває таке. Поспішав чоловік до млина і тому не напоїв волів. Змолов зерно, але коли їхав назад біля ставка, то воли (а цей транспортний засіб управляло, так би мовити, порозуміння) завернули у ставок попити води і замочили частину мішків з борошном. Та за великим рахунком наше суспільство надбало можливість періодично втамовувати спрагу. Цей ковток води іноді штовхає у спину. Років із сім тому один керівник мені зауважувала: мовляв, чому в матеріалах ви вживаєте слово «сумління»? Нема вже його. Я заперечив, що є, бо хіба можливий поступ з безвідповідальним ставленням за свою поведінку перед собою, місцевою громадою і суспільством загалом?

«Для мене є проблема когось відправити з роботи. Як можна пояснити пайовикові, землю якого орендуєш, що не можу тебе забезпечити роботою», — зауважив керівник вищезгаданого господарства. Тут на 2500 гектарів землі мають роботу 120 осіб: нині на таку площу це рідкість. Чому не називаю його прізвища? Тому що готую окремий матеріал, в якому через нехтування традиційної для сільської України структури виробництва будуть очевидними елементарні лінощі й байдужість частини орендарів за свої вчинки (зокрема щодо створення робочих місць). Нині очевидно, що земельна реформа спричинилася до появи ефективних господарів-орендарів. Хоч у період її впровадження влада ставила за завдання (а тоді до неї дослухалися) зберегти цілісність майнових комплексів, тепер у частині сіл не те що тракторного парку, навіть кузні немає. Зауважимо: в останні роки радянської влади кожен міг вільно влаштуватися в господарстві. Та зобов’язували працевлаштувати протягом трьох діб навіть тих, хто вийшов із в’язниці!

Повчальний досвід на Вінниччині має село Вишенька (середнє, як за подільськими мірками), де люди майже відразу під час реформи розібрали на майновий і земельний паї колективне сільськогосподарське підприємство (правонаступник колгоспу). Розтягли, але тепер там понад 10 фермерських господарств, які сформувалися переважно за родинними зв’язками. Про нього преса не згадує, бо представникам влади немає потреби навідуватися туди: там люди і без децентралізації не лише давали як могли раду селу, а й складали чіткі плани. Звісно, це лише одна зі здорових моделей. «Як на мене, в Україні як аграрній країні заняття аграрним бізнесом, вигідним і перспективним, має забезпечити людей роботою. Заробляти нормальні кошти і нормально жити люди мають в своєму селі», — підсумував керівник одного з господарств. Навряд чи хто заперечить, що успішність держави визначається тим, щоб людина була заможною і почувалася безпечно. А захищатиме свої права лише не зневірений і той, хто має на судові витрати. Себто працевлаштований.