Курить людина чи ні, біситься від смороду цигаркового чи байдужа до цього, схвалює заборону диміти в кафе-ресторанах чи тужить за часами, коли скатертини сіріли від попелу, — щодо дечого і перші, й десяті мають спільну думку: ніхто не хоче, щоб курили діти. 

Над столичною станцією метро «Героїв Дніпра» невідома особа (а це реалії нашого життя, коли власник ховається в тіні) зводить торгово-розважальний центр. Вночі так гатять, що у ближніх будинках неможливо спати, тріщать стеля й стіни підземки. Ніхто не зважає на те, що новобудова закоркує Оболонський проспект, який екологи постійно визначають найзабрудненішим місцем у Києві. Після зведення торгово-розважального центру цю магістраль зовсім не продуватимуть вітри… 

«Як приємно дивує Вільнюс! Купуємо на зупинці у кіоску воду. На вітрині півлітрова пляшечка — 55 центів. Водночас продавчиня просить 65. На наш здивований подив відповідає: 10 центів депозит. Цю пляшку ви потім можете здати», — приблизно такими словами розпочиналася моя розмова з приятелькою опісля її повернення з відпустки. Виявляється, там щодня в звичайнісіньких магазинах усі охочі і, що не менш важливо, успішні та пристойні (судячи з вбрання), приходять із сумками й обережно запихають в автомат — зовні як кавовий — пластикові й скляні пляшки, бляшанки. Про те, що процес переробки розпочався вдало, засвідчують гучні звуки — автомат швидко згинає «весь непотріб», а скло в автоматичному режимі спрямовує до іншого відсіку. 

Пам’ятаєте анекдот про бабусю, яка довго жила біля стадіону? І на запитання, чи це правда, зазвичай відповідала: «Так, так, так-так-так, так-так-так-так, так-так!». У різних варіаціях цього твору усної народної творчості нещасна старенька могла також мешкати біля вокзалу, іподрому або злітної смуги. У будь-якому разі особисто мені зовсім не смішно, коли про таке чую. Хоч, повірте, із почуттям гумору в мене все гаразд. Просто на власні вуха відчуваю майже щодня, як воно — жити в такому місці. Адже у мене в сусідах — дитяча музична школа. Тож можемо ще посперечатися з літньою дамою, кому з нас «пощастило» більше. 

Закарпаття нині в тренді. Після окупації Криму левова частка українських туристів звернули увагу саме на Західну Україну, і, можливо, раніше недооцінений як місце відпочинку край отримав поштовх до розвитку туристично-оздоровчої справи. Адже там є і гори, і полонини, і своє «Мертве море» — Солотвинське озеро, і термальні джерела, і мінеральні води, й історичні цікавинки… І все це поєднано з автентичною культурою Закарпаття, у якій збережено традиції народів, що тут живуть, виявляючи міжнаціональну толерантність. Адже ця область унікальна ще й тому, що межує з чотирма країнами: Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею. 

Сайт booking.com надіслав мені днями вигідні пропозиції щодо проживання в готелях України. Знічев’я вирішила переглянути. Третім містом, куди запрошує приїхати «букінг», спокушаючи вигідним розміщенням у люксових готелях, був окупований Донецьк (щоправда, про це в рекламі — анічичирк). На сайті навіть зазначено три вагомі причини, через які варто відвідати це місто: футбол, бізнес і «гостинні люди». Хоча, на мою думку, їх варто було б точніше назвати «вєжлівими людьми». 

Чомусь згадалося, як трохи більше року тому — 28 серпня 2015-го — на офіційному сайті глави держави запустили розділ «Електронні петиції». Відтоді українці отримали змогу донести до Президента України (якщо Петро Олексійович їх справді переглядає) усі свої проблеми, біди і жалі. Що цікаво, люди одразу скористалися цим правом, зокрема перетворивши механізм електронних петицій на можливість, як гадав дехто, «проштовхнути» «потрібне» рішення. Яскравий приклад — петиція щодо дозволу кожному з нас мати при собі зброю. Чи потрібно це, як кажуть, пересічному громадянинові, ще велике питання, а от гендлярам зброєю — безперечно. 

Наприкінці минулого року найперше, що зробила моя невістка запоріжанка Тетяна, коли вийшла з пологового будинку після народження дитини, — стала в чергу на отримання місця в дитсадку. Так їй порадили подруги, молоді мамці, бо в Запоріжжі найперше, що повинна зробити породілля, — стати на чергу в дитсадок. Ще донедавна містом ходили навіть анекдоти про те, як батьки віддали свого 18-річного сина замість армії в дитсадок, бо… підійшла його черга.

Запоріжці давно вже не вірять, що з чергами в дитсадки колись буде покінчено. І от, вперше за довгі роки, запорізька міська влада нарешті серйозно взялася за цю проблему. Найперше, що зробив Запорізький міський голова Володимир Буряк торік у листопаді, щойно його було обрано на цю посаду, — доручив розробити й реалізувати комплексну програму для вирішення цього питання. І за дуже нетривалий час в її рамках уже почали відкривати нові групи у дошкільних закладах та навчально-виховних комплексах — і тих, які працювали, і щойно відкритих після реконструкції, у приміщеннях дитсадків (і таке було), які ще донедавна пустували. 

За останні майже два з половиною роки Україна занурилася у нову для себе реальність — воєнні дії, провокації, цілодобовий режим підвищеної небезпеки. У цій реальності й інші країни світу, та що там, майже весь цивілізований світ.

Тільки цього року світ здригнувся від страшних вибухів в аеропортах Брюсселя й Анкари, жорстокого й безглуздого теракту в Ніцці, атак одинаків у потягах Німеччини і Швейцарії. І це тільки верхівка айсберга. Україна тим часом потерпає від постійних кривавих провокацій на передовій та не менш небезпечних ситуацій всередині країни під час майже кожного масового мітингу чи заходу з великим скупченням народу. 

Білорусь отримала від Світового банку 40,7 мільйона доларів. Це кредит на розвиток лісового господарства. 21 мільйон буде витрачено на придбання техніки, зокрема харвестерів та форвардерів. Для наших лісових просторів ці слова звучать незвично: ми ліс уже багато років поспіль валимо бензопилкою «Дружба», а витягуємо з лісосіки волоком за допомогою морально і фізично застарілих тягачів, знищуючи так і грунт, і підлісок. Тому пояснюю, що харвестер — це самохідна багатоопераційна лісозаготівельна машина. Керує нею одна людина. Харвестер і дерево спилює, і сучки обрізає, і на визначену оператором довжину кавалки колоду розрізає. Залишається тільки під’їхати форвардером (машина з навантажувачем для вивезення лісу) і відвезти заготовлене хоч на залізницю, хоч до шосе, а то й безпосередньо до замовника.