«Шкільна форма, портфель, ручки, олівці, зошити… золоті сережки і ланцюжок, перстень з діамантиком». Прочитавши цей список, батьки школярів навіть не усміхнуться. Тому що деякі учениці нині як панянки: бояться забруднити руки, витираючи дошку, і обвішуються золотими цяцьками, ніби на бал. Чому рідні їм це дозволяють — сказати важко. Напевне, це один зі способів похизуватися на широкий загал, мовляв, дивіться всі: дитина з родини зі статками. Не ті, звісно, пріоритети, краще б щоденниками з високими оцінками мірялися. Однак саме так повелося в сучасній школі: заборонити щось, схвалене батьками, майже неможливо. А вони люблять прикрашати своїх чад, мов новорічні ялинки. 

Курить людина чи ні, біситься від смороду цигаркового чи байдужа до цього, схвалює заборону диміти в кафе-ресторанах чи тужить за часами, коли скатертини сіріли від попелу, — щодо дечого і перші, й десяті мають спільну думку: ніхто не хоче, щоб курили діти. 

Над столичною станцією метро «Героїв Дніпра» невідома особа (а це реалії нашого життя, коли власник ховається в тіні) зводить торгово-розважальний центр. Вночі так гатять, що у ближніх будинках неможливо спати, тріщать стеля й стіни підземки. Ніхто не зважає на те, що новобудова закоркує Оболонський проспект, який екологи постійно визначають найзабрудненішим місцем у Києві. Після зведення торгово-розважального центру цю магістраль зовсім не продуватимуть вітри… 

«Як приємно дивує Вільнюс! Купуємо на зупинці у кіоску воду. На вітрині півлітрова пляшечка — 55 центів. Водночас продавчиня просить 65. На наш здивований подив відповідає: 10 центів депозит. Цю пляшку ви потім можете здати», — приблизно такими словами розпочиналася моя розмова з приятелькою опісля її повернення з відпустки. Виявляється, там щодня в звичайнісіньких магазинах усі охочі і, що не менш важливо, успішні та пристойні (судячи з вбрання), приходять із сумками й обережно запихають в автомат — зовні як кавовий — пластикові й скляні пляшки, бляшанки. Про те, що процес переробки розпочався вдало, засвідчують гучні звуки — автомат швидко згинає «весь непотріб», а скло в автоматичному режимі спрямовує до іншого відсіку. 

Пам’ятаєте анекдот про бабусю, яка довго жила біля стадіону? І на запитання, чи це правда, зазвичай відповідала: «Так, так, так-так-так, так-так-так-так, так-так!». У різних варіаціях цього твору усної народної творчості нещасна старенька могла також мешкати біля вокзалу, іподрому або злітної смуги. У будь-якому разі особисто мені зовсім не смішно, коли про таке чую. Хоч, повірте, із почуттям гумору в мене все гаразд. Просто на власні вуха відчуваю майже щодня, як воно — жити в такому місці. Адже у мене в сусідах — дитяча музична школа. Тож можемо ще посперечатися з літньою дамою, кому з нас «пощастило» більше. 

Закарпаття нині в тренді. Після окупації Криму левова частка українських туристів звернули увагу саме на Західну Україну, і, можливо, раніше недооцінений як місце відпочинку край отримав поштовх до розвитку туристично-оздоровчої справи. Адже там є і гори, і полонини, і своє «Мертве море» — Солотвинське озеро, і термальні джерела, і мінеральні води, й історичні цікавинки… І все це поєднано з автентичною культурою Закарпаття, у якій збережено традиції народів, що тут живуть, виявляючи міжнаціональну толерантність. Адже ця область унікальна ще й тому, що межує з чотирма країнами: Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею. 

Сайт booking.com надіслав мені днями вигідні пропозиції щодо проживання в готелях України. Знічев’я вирішила переглянути. Третім містом, куди запрошує приїхати «букінг», спокушаючи вигідним розміщенням у люксових готелях, був окупований Донецьк (щоправда, про це в рекламі — анічичирк). На сайті навіть зазначено три вагомі причини, через які варто відвідати це місто: футбол, бізнес і «гостинні люди». Хоча, на мою думку, їх варто було б точніше назвати «вєжлівими людьми». 

Чомусь згадалося, як трохи більше року тому — 28 серпня 2015-го — на офіційному сайті глави держави запустили розділ «Електронні петиції». Відтоді українці отримали змогу донести до Президента України (якщо Петро Олексійович їх справді переглядає) усі свої проблеми, біди і жалі. Що цікаво, люди одразу скористалися цим правом, зокрема перетворивши механізм електронних петицій на можливість, як гадав дехто, «проштовхнути» «потрібне» рішення. Яскравий приклад — петиція щодо дозволу кожному з нас мати при собі зброю. Чи потрібно це, як кажуть, пересічному громадянинові, ще велике питання, а от гендлярам зброєю — безперечно. 

Наприкінці минулого року найперше, що зробила моя невістка запоріжанка Тетяна, коли вийшла з пологового будинку після народження дитини, — стала в чергу на отримання місця в дитсадку. Так їй порадили подруги, молоді мамці, бо в Запоріжжі найперше, що повинна зробити породілля, — стати на чергу в дитсадок. Ще донедавна містом ходили навіть анекдоти про те, як батьки віддали свого 18-річного сина замість армії в дитсадок, бо… підійшла його черга.

Запоріжці давно вже не вірять, що з чергами в дитсадки колись буде покінчено. І от, вперше за довгі роки, запорізька міська влада нарешті серйозно взялася за цю проблему. Найперше, що зробив Запорізький міський голова Володимир Буряк торік у листопаді, щойно його було обрано на цю посаду, — доручив розробити й реалізувати комплексну програму для вирішення цього питання. І за дуже нетривалий час в її рамках уже почали відкривати нові групи у дошкільних закладах та навчально-виховних комплексах — і тих, які працювали, і щойно відкритих після реконструкції, у приміщеннях дитсадків (і таке було), які ще донедавна пустували. 

За останні майже два з половиною роки Україна занурилася у нову для себе реальність — воєнні дії, провокації, цілодобовий режим підвищеної небезпеки. У цій реальності й інші країни світу, та що там, майже весь цивілізований світ.

Тільки цього року світ здригнувся від страшних вибухів в аеропортах Брюсселя й Анкари, жорстокого й безглуздого теракту в Ніцці, атак одинаків у потягах Німеччини і Швейцарії. І це тільки верхівка айсберга. Україна тим часом потерпає від постійних кривавих провокацій на передовій та не менш небезпечних ситуацій всередині країни під час майже кожного масового мітингу чи заходу з великим скупченням народу.