Над столичною станцією метро «Героїв Дніпра» невідома особа (а це реалії нашого життя, коли власник ховається в тіні) зводить торгово-розважальний центр. Вночі так гатять, що у ближніх будинках неможливо спати, тріщать стеля й стіни підземки. Ніхто не зважає на те, що новобудова закоркує Оболонський проспект, який екологи постійно визначають найзабрудненішим місцем у Києві. Після зведення торгово-розважального центру цю магістраль зовсім не продуватимуть вітри…

Громадськість протестує. Не раз влаштовувала відповідні акції біля міськради. І що? Васька слухає, та їсть…

Прикладів зневажання ближніх та ігнорування громадської думки безліч. Як локального, так і глобального масштабів. Проаналізуйте, приміром, як врахували політики волевиявлення народу після Помаранчевої революції і подій на столичному Майдані в 2014 році. Що втілено в життя, щоб людям краще було жити? Навпаки — зміни, що відбулися за цей час, людей навряд чи тішать.

Про це говорять, з цього приводу обурюються. А результат? Звужено можливості заявити власну позицію. На арену виходить дедалі більше войовничо налаштованих людей, які вважають, що лише вони мають правильний погляд на життя. Чітка організація їхніх дій засвідчує професіоналізм організаторів. І хоч би які незаконні спроби насильства вони застосовували, все сходить з рук. Чому?

Такі «активісти» не оминають увагою й журналістів. Залякування і вбивства працівників ЗМІ, які відображають реальне життя, а не «малюють» його в рожевих тонах на догоду політикам, стали майже буденною справою. Водночас  точиться багато розмов про розвиток демократії. Насправді ж тиск на свободу слова постійно зростає. Ні, ніхто й нічого офіційно нікому не забороняє. У державі створено такі умови, що працю журналістів зведено нанівець. Так званій жовтій пресі — зелена вулиця. Проблематичним й аналітичним публікаціям суспільство належної уваги не приділяє. Більше того, певний період активно велися журналістські розслідування. Останнім часом інтерес до них професіоналів падає. Причина одна: немає потрібної реакції на ці викриття. Зате спрацьовують тіньові, точніше, бандитські методи реакції на журналістські викриття. Вбивство тих, хто відображає громадську думку, стає звичайним явищем нашого життя.

Не так давно на радіо дискутували на тему розвитку громадської думки і її впливу на життя. Констатуючи невтішні тенденції, один із слухачів звинуватив журналістів у тому, що вони не створили штабу збирання громадської думки і доведення її до влади. Звичайно, його право так вважати. Але, мабуть, не дзеркало винне в тому, що відображає. Завдання журналістів — не створення штабів, а надання суспільству реальної картини життя. Воно ж має робити правильні висновки й правильно діяти у подальшому.

Якщо дискутують щодо питання розвитку громадської думки, то, мабуть, це не випадково. Кожен із нас відчуває, що ніхто на неї не зважає. Нею лише маніпулюють партійні вожді для досягнення особистих інтересів. Тож і лине голос народу у Всесвіт, не впливаючи на формування державної політики.

У нас незліченна кількість громадських організацій. Спеціалісти підрахували, що 75 мільйонів (!) українців є їхніми членами. Можливо, й так. Але не реально, а формально. На що, приміром, впливають члени різних спілок, зокрема й професійної? Не кращі справи і в так званих партіях. Так званих, бо фактично кожна з них — утворення для прикриття і обслуговування самозваного вождя. То чи може бути впливовою думка громади в таких організаціях?

Реальні думки звучать у коридорах, громадському транспорті, на лавочці під будинком. Там вони й згасають. Нагору виносять ті, які потрібні товстосумам, що оплачують партії, спілки, вибори. Думаю, що більшість із вас, шановні читачі, погодяться: ознакою нашого часу є подорожчання всіх благ та знецінення людського життя. Людина як така стала беззахисною, своєрідним витратним матеріалом для політиків.

Журналістів убивають тому, що вони не хочуть бути такими і виступають проти того, щоб людей лише використовували. Журналісти за те, щоб громадяни України мали рівні права й не зазнавали утисків за особливість мислення.

Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»