У ці вересневі дні в соцмережах розгорілася цікава дискусія. Батьки, вчителі й просто небайдужі громадяни намагаються спільними зусиллями з’ясувати, якою повинна бути шкільна форма, чи потрібна вона загалом і чи має право бодай якийсь директор вимагати від батьків, щоб їхні діти приходили на уроки в однаковісінькому вбранні (яке робить їх однаково безликими), як було за часів Радянського Союзу, коли сиділо за партами моє покоління. Пригадую коричневі сукенки з білими комірцями й манжетами, які треба було регулярно прати й перешивати, чорні фартушки на щодень і білі — на свята, які упродовж навчального року набридали гірше гіркої редьки. 

Щовересня жителі міст змушені звикати до тисняви у громадському транспорті — з’їжджаються студенти. А для спудеїв, які не паркують власні авто під корпусами вишів, тиснява в маршрутках — не найстрашніше. Важливіше, де взяти гроші на прожиття чи навчання.

Уже забули інцидент перед початком навчального року, коли молоді громадські активісти запустили тортом у заступника міністра фінансів Сергія Марченка, протестуючи проти скасування стипендій. Студенти мають право на протест (щоправда, не зрозуміло, чому незаможні дітки тортами розкидаються), але ж пам’ятаємо їхнє гасло: «Гроші на стипендії, а не на війну». Цей некоректний заклик викликає сумнів у не замовному характері акції. Бо нині наголос роблять не на фінансових проблемах студентів, а саме на війні. 

«Вашу вавку треба намастити», — сказав лікар і вийшов. За хвильку до палати зазирнув його колега і виніс власний вердикт: «Забинтувати». Потім з’явився черговий лікар і скасував призначення своїх попередників, приписавши відкрити уражену ділянку і приймати сонячні ванни. «Та ні, тут треба пити пігулки, і само минеться», — категорично висловився наступний ескулап.

«Пробі! — заволав пацієнт. — Я не знаю, кого слухати, нехай хтось один лікує!» «Ні, хтось один не може, — заперечив завідуючий відділенням. — Хто вільний, той до вас і підходить!» 

Цинізму, святотатства й блюзнірства ідеологам самопроголошеної «ДНР» не позичати. Бо запасів цього «добра» у них вище місцевих рукотворних гір — принишклих і похмурих териконів. І як уже повелося, використовують вони його за випробуваним принципом «На злодієві шапка горить». Тобто категорично звинувачують свідомо обрану «жертву» у власних хибах і злочинах. Чого тільки вартий недавній гвалт, зчинений у «республіці». Тутешні засоби масової дезінформації вкотре звично взялися відволікати увагу знедолених жителів від довгої-предовгої низки проблем, через які життя у «Мордорі» (так саркастично звуть окуповані території самі ж мешканці) перетворилося на виживання. Цього разу вони звинуватили співробітників СБУ в тому, що ті завербували для здійснення диверсій групу затриманих ними неповнолітніх дітей. 

Комп’ютерні технології в Україні — один з найперспективніших і найвагоміших чинників розвитку економіки. Третє місце (попереду — металургія і агросектор) за внеском у ВВП країни — це серйозна заявка на те, щоб бути серед державних пріоритетів. Тож потрібен державницький підхід до цієї галузі, усіляка підтримка розробників, зокрема й моральна. Це дасть надію на збереження найкращих і найперспективніших фахівців. До речі, за деякими підрахунками, лише за роки незалежності з України виїхали десятки тисяч ІТ-спеціалістів (деякі соціологічні дослідження свідчать, що таких 50 тисяч). Ясна річ, це відбувається тому, що в Україні бракує гідної оплати праці IT-шників, належної уваги і фінансування розвитку цього важливого науково-технічного напряму. Тим часом науковий потенціал цієї галузі в Україні є одним з найпотужніших у світі. 

Миколаїв у всеукраїнських кримінальних зведеннях звучить чи не щодня. Здається, що саме тут столиця кримінального світу. І людей вбивають поліцейські, і самі вбиваються, і на правоохоронців уваги не звертають. Відео з «розбірками» між поліцейськими та нахабними хлопцями обійшло інтернет, поширено в соціальних мережах. На камері чоловіки у стані явного сп’яніння, не соромлячись, позують та лаються. Таке враження, що хизуються. Мовляв, хто крутіший. 

З традиційними урочистостями, розвагами і великим гала-концертом та салютом у фіналі Одеса відсвяткувала свій 222-й день народження. Як могла і як хотіла. Не так, щоб без скандалу. Бо саме у переддень свята з використанням його як мотиву одні патріоти прогнали інших, котрі під міськрадою розташували табір, вимагаючи відставки міського голови.

Втім, з цієї «йолки» особливих шишок не трапилося, і святкування відбулося без особливих ексцесів. Більше того, патріоти так були захоплені з’ясуванням стосунків між собою, що майже забули про «вату». Ту, яка не хоче святкувати 600-річчя Одеси, проклинати все її імперське та радянське минуле й помічати сепаратистські підступи нинішньої міської влади. 

Моя мама росіянка, з Красноярського краю. Коли сорок п’ять років тому вона приїхала в містечко Вільнянськ, розташоване за 20 кілометрів від Запоріжжя, то свекруха, моя баба Віра, загадала їй роботу: «Доню, візьми драбину, залізь на горище і зніми борошна».

Мама часто згадує той випадок: «Я стала посеред двору й думаю: що воно таке драбина, де те горище і яке це борошно на вигляд». 

Українці та інші нації, які проживають на нашій благословенній і багатостраждальній землі, навіть в умовах війни та економічної кризи своєю нелегкою працею й наполегливістю виявляють здатність на справжні дива. Одним із них є «зелений» туризм. Цей цікавий напрям почав активно розвиватися останніми роками і досяг відчутних результатів, особливо на заході нашої країни.

Сьогодні «зелений» туризм поширений і в інших регіонах. Я дуже люблю подорожувати Україною. Це моя пристрасть. Коли з’являється така нагода, то й за невеликих коштів «замовляю» собі чудовий відпочинок, не виїжджаючи за кордон. Цього літа відкрив для себе неповторний куточок природи з історичною пам’яткою — це Радомишльський замок на Житомирщині. Втім замок — це умовна назва, насправді ж донедавна тут був старовинний млин. 

Усім добре відома дитяча гра «піжмурки», правила якої прості й зрозумілі. Той, хто жмуриться, заплющує очі й рахує до десяти (двадцяти, тридцяти — залежно від домовленості), даючи можливість іншим учасникам гри за цей час заховатися так, щоб його не могли знайти. Наприкінці лічби всіх попереджає, що незабаром іде шукати, отож хто не встиг заховатися — нехай не ремствує. А вже потім розплющує очі і…

Далі — кому як поталанить. Когось «застукують» одразу, інших доводиться довгенько шукати. А трапляються випадки, особливо якщо гурт збирається чималий, коли про когось навіть забувають: сидить собі, сердега, у схованці, чекає, доки його знайдуть, а вже жмуриться інший — хто погано заховався, його виявили першим…