З традиційними урочистостями, розвагами і великим гала-концертом та салютом у фіналі Одеса відсвяткувала свій 222-й день народження. Як могла і як хотіла. Не так, щоб без скандалу. Бо саме у переддень свята з використанням його як мотиву одні патріоти прогнали інших, котрі під міськрадою розташували табір, вимагаючи відставки міського голови.

Втім, з цієї «йолки» особливих шишок не трапилося, і святкування відбулося без особливих ексцесів. Більше того, патріоти так були захоплені з’ясуванням стосунків між собою, що майже забули про «вату». Ту, яка не хоче святкувати 600-річчя Одеси, проклинати все її імперське та радянське минуле й помічати сепаратистські підступи нинішньої міської влади. Не так, щоб зовсім забули. Пролунали окремі зойки, котрі, можливо, так і залишилися б цього разу непоміченими, коли б їх не розтиражували місцеві медіа. І публіка, мовляв, на церемонії не та (наче «тій» хтось заважав приїхати), і свято ватне, бо не ватне відзначається у травні, з прив’язкою все до тих же 600 років від першої згадки про поселення, що існувало колись на місці нинішньої Одеси і було чи то татарським, чи то литовським. Не важливо, головне, що не російським. А які ще сьогодні потрібні підстави для того, щоб створити нову історичну реальність?

Одеські краєзнавці часто зі скепсисом ставляться до цієї дати. Зауважують кількасотлітнє провалля у проміжку від  тієї самої згадки ледь не до часу, що передував штурму цього самого Хаджибея російськими військами. Натомість саме у катерининські часи місто отримало не лише свою нинішню назву, а й початок безперервної історії з постійною спадкоємністю, коли кожна епоха робила свій внесок у формування феномену під назвою Одеса. Але про що тут взагалі говорити, коли б не нинішні ненависні часи? Хочеш — святкуй 222, хочеш — 601, хочеш — обидві цифри, а між ними ще купу знаменних дат одеської історії. Але ні. То — ватне, а то — не ватне. Значить, перше заборонити або спаплюжити, друге, хоча б і підперши костурами, — нав’язати.

А не ватного — як його бачать активісти — в Одесі не так і багато. Майже все, з чого складається Одеса як явище, має або імперське, або радянське коріння. Все радянське з Одеси максимально намагався вичавити екс-міський голова Едуард Гурвіц. І, слід визнати, не без успіху. По суті, за нього з радянських топонімів залишилися тільки ті, що були пов’язані з подіями та особистостями Великої Вітчизняної. За іронією долі, ця перейменувальна гіперактивність, схоже,  сплутала карти нинішнім декомунізаторам. Річ у тім, що Гурвіц (звісно, з усіма належними процедурами голосувань тощо) замість радянських назв повертав вулицям історичні, тобто здебільшого, за нинішніми кліше,  імперські. Тож маємо в центрі й вулицю Катерининську, і Олександрівський проспект. За законом про декомунізацію, у щось патріотичне перейменувати їх наче не виходить, а коли і чи буде взагалі закон про деколонізацію, не відомо. Та й Іцхака Рабина, що з гурвіцової подачі посунув Якіра у назві чималого проспекту, навряд чи хтось стане зачіпати.

Тож вирішили пройтися по тих вулицях, до яких у Гурвіца руки не дійшли. А щоб уже на них відігратися на всю котушку, вирішили громаду ігнорувати майже повністю. І картина вийшла — краще й не вигадаєш: нині знову перемальовують карту Одеси, а хунвейбіни від націонал-патріотизму тішаться, що зірвали в Одесі громадські слухання щодо перейменування. Хто, який ворог додумався вбивати цей клин між одеситами і українською владою? Кому спало на думку, що ні одесити, ні обране ними самоврядування не вільні давати назви своїм вулицям? Декомунізації — якщо вже ухвалили такий не диктаторський закон — ніхто не опирається. Місцева влада лише наголошує, що хотіла б увічнити у назвах перейменованих вулиць передусім тих, хто прислужився Одесі й уславив її. Чи це теж сепаратизм?

Ситуація нині принципово відрізняється від тієї, що була за Гурвіца. Тоді перейменування проводили в контексті міської дискусії. Комусь подобалося, комусь — ні. Але перемогла ось ця команда і, використовуючи отриманий від одеситів мандат, втілювала свій підхід до топоніміки. Нинішнє перейменування жителі Одеси сприймають переважно в контексті протиставлення «свої — чужі», «корінні — ті, що понаїхали», «городяни — селюки». Часом у медіа та мережах висловлюють невдоволення спробами провінціалізувати місто, зробити його середньостатистичним українським мегаполісом. Якщо раніше вулиці перейменовували та пам’ятники переставляли, декларуючи саме повернення до історичної самобутності Одеси, то нині такого наміру не виявлено. Надзавдання — позбавити Одесу решток усього радянського й максимально — російсько-імперського. Чи можна це зробити? Відповідь така сама, як про побудову соціалізму в Швейцарії: можна, але шкода. А чого? Дурне діло — не хитре. Закрити російську драму. Викинути зі шкільних програм всіх цих катаєвих та ільфів з петровими, довічно вбрати Дюка у вишиванку. І дуже тішитися, що Одеса тепер не радянська. І не російська. І не Одеса. Чи це потрібно самим одеситам, яким жити в цьому місті?!