У ці вересневі дні в соцмережах розгорілася цікава дискусія. Батьки, вчителі й просто небайдужі громадяни намагаються спільними зусиллями з’ясувати, якою повинна бути шкільна форма, чи потрібна вона загалом і чи має право бодай якийсь директор вимагати від батьків, щоб їхні діти приходили на уроки в однаковісінькому вбранні (яке робить їх однаково безликими), як було за часів Радянського Союзу, коли сиділо за партами моє покоління. Пригадую коричневі сукенки з білими комірцями й манжетами, які треба було регулярно прати й перешивати, чорні фартушки на щодень і білі — на свята, які упродовж навчального року набридали гірше гіркої редьки.

Нині, на щастя, вже не так. Проте питання таки залишаються. Один з відомих освітян, якого я особисто дуже поважаю, на своїй сторінці у Фейсбуці поцікавився в директорів шкіл: чи дозволяють вони учням очолюваних ними закладів «приходити на уроки в джинсах, картатих сорочках та іншому одязі, який є для учня зручним і природним»? А чи змушують усіх бути схожими на черниць — у темному вбранні, роблячи сіренькими, однаковими?! Що тут зчинилося — в одній газетній колонці не передати! А це свідчить, що тема шкільного дрес-коду не просто злободенна, а давно наболіла.  Ось що пише одна з мам, яка має трьох дітей шкільного віку: «З формою цією просто жах, сорочку в смужечку, навіть тоненьку, — не можна. В цяточку, навіть маленьку, чорну на білому, — у жодному разі. Кольоровому — зась, тільки білий верх, темний низ! Чому? Зручні кеди чи кросівки — неприпустимо! Який у цьому сенс для школи, для вчителів, для дітей? Один з аргументів — мовляв, це дисциплінує учнів, згладжує гострі кути соціальної нерівності батьків. Додаткова вимога — не ходити з розпущеним волоссям, такого навіть за Радянського Союзу не було. До речі, крім школи, ніде немає такого жахливого дрес-коду. Тобто дорослим можна, а дітям — ні?»

Далі — ще гостріше: «Це вже всіх дістало! Бо як діти можуть почуватися вільно, думати вільно, коли за «неправильний» одяг викликають на клас чи лінійку і, принижуючи, показують усім, як одягатися не потрібно?!» В унісон з мамами подає свій не стільки емоційний, скільки розсудливий голос і один з батьків: «А чим, якими нормативними документами регламентоване оте шкільне «не дозволяємо»?» Запитання, скажемо відверто, в самісіньку десятку. Зрозуміло, що залишатися осторонь директори теж не змогли, хоч і не були надто активними. Пані Тетяна Москалик, приміром, написала: «У джинсах дозволяємо, але темного кольору, картатих сорочках — ні. А до іншого одягу — то так, особливо взимку, щоб було тепло й зручно». У відповідь чуємо: «А яка різниця: світлі джинси чи темні? Від кольору джинсів залежать успіхи в навчанні? Чи ви будете прати світлі джинси, якщо вони забрудняться? І яке ви маєте право дозволяти чи не дозволяти? Якщо вважаєте, що маєте таке право, то почніть вказувати, якого кольору має бути нижня білизна в учнів. Як же без цього в авторитарній виховній системі школи?»

Ще хтось із батьків теж обурено цікавиться: мовляв, «а в чому полягає небезпека картатої сорочки?» І додає, що «в Україні є Конституція, ратифіковані ВР міжнародні угоди, зокрема про права дітей. Тож вимагати ходити у формі директори зможуть лише тоді, коли держава цю форму забезпечуватиме й визначить законом. А до того це лише педантичні забаганки чиновників. Основним і головним Законом в Україні є Конституція. Усе, що хоча б на міліметр їй протидіє, — незаконне».

Ще один активний учасник дискусії наводить приклад, як ставляться до шкільної форми у Японії. Мовляв, там «модні дизайнери намагаються урізноманітнити фасони і матеріали шкільної форми. Частенько японські дівчата самі додають незвичайні деталі до свого костюма. Таким чином, ставши неймовірно популярною, шкільна форма змогла догодити і підростаючому поколінню, що прагне до індивідуальності й оригінальності, і безпосередньо навчальним закладам, адже школярі тепер із задоволенням носять необхідний костюм. Отже, шкільна форма в Японії нині — це не просто костюм, який відрізняє школяра від решти класів суспільства, це ще й ультрамодний і популярний одяг».

Проте нам до такого підходу ще рости й рости. Треба приклад? В одній із крутих столичних гімназій шкільна форма — до речі, не тільки для дітей, а й для викладачів, — теж розроблена однією з відомих українських дизайнерок. Наскільки вдало — можна сперечатися. Але тканину для її пошиття вибрали таку, що дорослі, які опікуються власним здоров’ям, навряд чи з доброї волі одягнуть пошиті з неї речі. У мене тільки одне запитання: невже батьки, які платять шалені гроші за навчання в цьому загальноосвітньому закладі, не цікавляться, в чому ходять до школи їхні чада?!  З одного боку, зазначають учасники дискусії, шкільна форма і справді спричиняє певне пригнічення особистості й індивідуальності. З іншого, очевидно, що шорти і рвані футболки, спортивні костюми чи показово дорогий одяг — не те, в чому треба ходити на заняття. Та, на думку відомого освітянина Ігоря Лікарчука, «кожна школа має визначити, чого не можна носити в школу: декольте, міні, білизну замість одягу тощо. А решту — можна. У нас же навпаки: можна лише оце, а решту — зась…» На думку чоловіків, підхід має бути диспозитивним. А для учнів, починаючи класу з сьомого-восьмого, прищеплювання ділового стилю, культури носіння ділового одягу (костюм-краватка) був би корисним. Бо це стане у пригоді в дорослому житті.

…А я наостанок розповім коротку історію зі шкільного життя молодшої доньки. Викликає мене якось до школи директорка — теж мама двох дітей приблизно однакового з моїми віку. І з порога: «Ваша донька прийшла до школи у джинсах!» Дивлюсь на неї — пані директорка у світлій блузці і дуже симпатичних світло-голубих джинсах — і мовчу… Вона: «Ви чуєте мене? У джинсах прийшла!» — «Але ж ви, — усміхаюся їй у відповідь, — теж прийшли в джинсах, а на кого, як не на вас, рівнятися у школі старшокласницям?!» Скажу одразу, більше ми до цієї теми не поверталися.