«Вашу вавку треба намастити», — сказав лікар і вийшов. За хвильку до палати зазирнув його колега і виніс власний вердикт: «Забинтувати». Потім з’явився черговий лікар і скасував призначення своїх попередників, приписавши відкрити уражену ділянку і приймати сонячні ванни. «Та ні, тут треба пити пігулки, і само минеться», — категорично висловився наступний ескулап.

«Пробі! — заволав пацієнт. — Я не знаю, кого слухати, нехай хтось один лікує!» «Ні, хтось один не може, — заперечив завідуючий відділенням. — Хто вільний, той до вас і підходить!»

«Не може такого бути!»  — скаже читач і буде абсолютно правий:

у лікарні такого неподобства не допустять. А ця історія виникла в уяві, коли довелося пережити аналогічну в іншій царині. І стосується вона роботи інтернету. Одного дощового дня пропала мережа. Викликані фахівці щось покрутили, і запрацювало. Не було проблем до наступного дощу. А потім так і повелося: дощ — паралізований комп’ютер. Добре, що випало не надто щедре на опади літо. Але на порозі стояла осінь з усіма належними цій порі року негодами. А без інтернету в родині — ну ніяк: одні працюють, інші навчаються, всім потрібно бути на зв’язку зі світом.

«Знаєте, вам уже слід міняти кабель. Він за два роки експлуатації потріскався від перепаду температур, тому і не тримає сигналу», — сказали молодики, котрі лагодили мережу останнього разу.

«Значить, будемо міняти», — постановили всім сімейством.

В офісі провайдера чемний чоловік прийняв заявку, уважно вислухавши, що саме треба зробити. Щоправда, не відповів на жодне запитання, повторюючи, як мантру: «Прийдуть — розкажуть».

Прийшли. Переконалися, що сигналу справді немає, розказали, який кабель і до нього трос треба купити. «Купите — викликайте».

Довго не зволікали, купили вже наступного дня. Зробили нову заявку. Нам перетелефонували, що викликані майстри прийдуть після 18-ї години. Добре, хай і так. Вони ж в курсі, яка робота чекає на них, тож прийдуть засвітла. Ага, якраз! Прийшли вже в сутінках, близько 20-ї години. Знову нові люди, котрі не в курсі ситуації. Уважно вислухали, що від них вимагають, і покрутили головами: темно. Завтра, мовляв, зробимо. Добре, що хоч до купленого зауважень немає, — зітхнули ми з полегкістю. Наступного дня інтернетна епопея тривала. Нові майстри прийшли ще за дня, однак їм не сподобалися ні кабель, ні трос. «Але ж дивіться — старий трос, встановлений вашими ж фахівцями, точно такий же! — здивувався чоловік. — А кабель я вибрав з найдовшим гарантійним терміном!» — «Ну добре, але поїдьте докупіть ще хомутиків і ось таких штучок для кріплення, — відповіли. — Вам що, не сказали, що це також потрібно?» Та ні, кажемо, вчорашні майстри запевнили, що більше нічого не треба.

…Мережу того вечора таки полагодили. Вона вже й дощ пережила. Звісно, тривоги з ремонтом відійшли на задній план: працює, то й гаразд. Але модель організації роботи, з якою зіткнулися мимоволі, дещо напружує. Раптом щось не так — і підуть по колу фахівці з різним досвідом роботи, поглядом на ситуацію і вимогами. Наступні не відповідають за дії попередніх, якщо клієнтів частують мантрою «Прийдуть — розкажуть», то самих фахівців, відправляючи на об’єкт, не ознайомлюють з деталями завдання. Схоже, що напутнє слово там: «підете — побачите». Може, ці нові підходи й зручні для самих організацій, але клієнту важливо мати справу з одним фахівцем. Не думаю, що хтось захотів би стригтися в перукарні, де починає робити зачіску один майстер, а закінчують два інші, причому на власний смак. Це стосується всієї сфери послуг. Тож від пережитого у нас лишився трохи дивний присмак. Єдиний плюс — син одержав першу в новому навчальному році «дванадцятку», навівши історію з лагодженням мережі як приклад прислів’я: ліва рука не знає, що робить права.