Федір Іванович - житель села Бистричі Березнівського району на Рівненщині - до останнього любив зустрічатися з молоддю, завжди відвідував місцеву школу, ділився з її учнями своїми спогадами про тяжкі воєнні будні, що стали запорукою Великої Перемоги. Пригадую одну з останніх його розповідей. 

Якось в автобусі випадково почула розмову двох першокласників. Один запитав другого: "Чому ти сьогодні такий сумний?" А той, трохи поміркувавши, відповів: "Ну добре, ти - мій найкращий друг, розкажу... Знаєш, учора ввечері тато знову прийшов додому п'яний. Посварився з мамою, вони кричали, а я сховався у своїй кімнаті. Та коли він побачив у моєму щоденнику трійку з математики, то, замість пояснити рівняння, відшмагав паском - дуже боляче. Я плакав, просив не бити, обіцяв усе вивчити, та даремно. Татко розлютився так, що навіть маму, яка мене захищала, вдарив. А потім наказав іти спати ще засвітла. Та я ще довго не засинав: батько голосно кричав, а мама плакала..." На очах у малого виступили сльози, але він продовжував: "Та хоч він і б'ється, все ж я його дуже люблю. Але ж битися -погано. Татко мав би нас захищати - ми ж родина. А натомість... Думаю, його насварили на роботі. Та ми ж із мамою в тому не винні. Чому ж він з нами так?!" 

Відомого українського поета Степана Пушика нещодавно відзначили першою премією за кращу публікацію 2010 року журналу "Березіль" - документальну повість про співавтора пісень, композитора Володимира Івасюка "Блискавиці б'ють у найвищі дерева", яка ось-ось вийде окремою книжкою. Ці кошти іванофранківець віддав на передплату журналу школам та бібліотекам. Нам вдалося зустрітися зі Степаном Григоровичем й розпитати про ще не відомі сторінки життя і творчості Володимира Івасюка, описані в повісті, про його життєві пригоди в Івано-Франківську, де він часто бував і не минав хати нашого співбесідника. 

Розкажіть, будь ласка, докладно, якими мають бути доплати до щомісячного заробітку працівникам за важкі та шкідливі умови праці? Як повинен здійснюватися облік часу такої роботи та хто має його проводити? Чи мають видавати певні продукти харчування людям, які працюють у таких умовах, і який порядок видачі? Чи законно замінювати продукти грошима? 

Якщо на момент закінчення моїх повноважень як сільського голови я перебував на лікарняному - на лікуванні у стаціонарному відділенні обласної лікарні, чи мали право мене звільнити за моєї відсутності? А ще я не використав належну мені за законом та посадою відпустку, то чи це мені якось компенсують? Чи поширюється на мене дія п. 5 частини 1 статті 40 КЗпП, за яким людину не можна звільнити з посади під час перебування на лікарняному? Взагалі, поясніть, будь ласка, детально, коли, власне, за законом закінчуються повноваження сільського голови? 

Маю сина - інваліда з дитинства, який отримав захворювання внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Хочу дізнатися, чи маю за законом право вийти на пенсію у 50 років? Які документи повинна мати та куди їх подати?

Хтось із поетів-фронтовиків сказав, що остання на часі світова бойня нібито спресувала роки. Не даремно ж учасникам Великої Вітчизняної кожен воєнний рік зараховувався за два, бо ніякі, навіть найстрашніші перипетії мирної днини не можна порівняти з тим вогненним горнилом, через яке їм довелося пройти. 

Мої діди не повернулися з війни. Коли бачу, як син на зустрічах з ветеранами тягнеться до чужих дідусів, роздивляється їх бойові нагороди, просить сфотографуватися разом з ними, стискається серце: ми не знаємо навіть місць поховань воїнів нашого роду. Одне заспокоює: у слов'янських традиціях доглядати солдатські могили й пам'ятники полеглим. Ми приносимо квіти до обелісків невідомих героїв у Чернігові і віримо, що чиясь вдячна рука покладе квітку там, де знайшли вічний спокій наші рідні. 

Днями у нашому відділі розгорнулася дискусія про покликання жінки. Природно, що чоловіча частина колективу дотримувалася думки, що славнозвісні німецькі три "к", нехай у менш гіперболізованому вигляді, і є сенсом жіночого існування. За це були звинувачені жіночою меншістю у чоловічому шовінізмі. Проте якщо серйозно, пригадую, що навіть у декретній відпустці, у тумані недоспаних ночей і у постійних клопотах, мене тягнуло до письмового столу. Адже за журналістською звичкою і з новонабутим материнським почуттям справедливості продовжувала підмічати деталі, аналізувати, порівнювати. Цікаво, що у мене, як і у всіх мої подруг-журналісток, які пішли у декрет, першим виникло бажання написати матеріал про непристосованість наших вулиць і громадських закладів для колясок (вітання Олі Прокопенко, оглядачу відділу соціальних проблем у декреті). 

Батьки добре знають: в той цікавий період, коли дитинча починає вчитися читати, краще з ним поблизу міських парканів не ходити. Бо не в міру активне маля, намагаючись показати свою грамотність, починає по складах голосно озвучувати надряпане на дошках. Ця засторога хоча й застаріла, але актуальна й досі. Хоча тепер на солідній відстані від дітлахів (та й дорослих) є необхідність тримати не тільки оті паркани, а й... книжки. Так-так - книги художньої, вибачте, літератури, зразки якої цілком легально можна купити в книгарнях чи взяти в бібліотеках.