Скажу щиро: з початком широкомасштабної російсько-української війни забув, коли ходив у театр, кіно, на концерт. Вважав, мабуть, як і багато українців, що не до розваг, коли на фронті гинуть наші захисники та захисниці, стають інвалідами ще зовсім молоді, руйнуються цілі міста й села. Тож коли мені зателефонувала керівниця всеукраїнської організації «Громадянський корпус» у Луганській області Олена Стеценко і запросила на фотовиставку польського фотографа та мандрівника Родослава Тафлінського, хотів було послатися на невідкладні справи й відмовитися.

 Недавно улюблений мільйонами українців письменник і виконавець своїх творів на сцені відносно тихо відзначив 90-річчя. Може, з огляду на поважний вік майстер художнього та публіцистичного слова вже тільки приймає вітання і спочиває на давно заслужених лаврах? Нітрохи! Автор багатьох актуальних і нині книжок працює: пише, редагує, готує до видання нові твори. Він, як і раніше, привітний, приязний і доброзичливий у спілкуванні, у творчості він гострий, немов бритва, колючий, як їжак, і безпощадний до своїх улюблених «героїв» — ворогів і «воріженьків» України. Отже, сьогодні на запитання «Урядового кур’єра»» відповідає Євген ДУДАР.

 Ужгородець Віталій Ганич має два дипломи: вчителя математики і землевпорядника. Працював і за першою, і за другою спеціальностями, певний час був геодезистом. І кожна з цих ділянок роботи допомогла в тому, щоб нинів іншій галузі діяльності він зміг стати успішним менеджером. Нині 41-річний Віталій очолює велике підприємство — СТОВ «Континент».

 Центр дитячої та юнацької творчості в Підволочиській громаді на Тернопільщині ще п’ять років тому вирішили розширити, додавши до художньо-естетичного напряму технічний. Завдяки допомозі від Програми USAID DOBRE тут вдалося створити цікаву студію робототехніки. Згодом на сучасному обладнанні учні спробували виготовляти сувеніри. Нині створюють унікальні вироби, виторг спрямовують на доброчинність.

 «Захист» цивільного населення Донбасу, про що на весь світ багато й довго цинічно брехав і бреше досі біснуватий кремлівський фюрер, триває. Інша річ, що «визволити», тобто відірвати від України і повністю загарбати цей край рашистам не вдалося ні 2014 року, ні після початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го. Геополітичне нікчемне ніхто, роздратоване невдачами «другої у світі армії», відтоді, дуже часто тупаючи «аналоговнєт» черевиками на височенних підборах, було змушене аж 17 разів звільняти своїх невдах-воєначальників, для яких навіть невеличкі міста Донеччини та Луганщини виявилися неприступними.

 Війна відірвала його від звичних щоденних справ, улюбленої роботи. Усі захоплення Олександра Гуляєва, майстра лісу Ліплявського лісництва на Черкащині, пов’язані із природою. Це риболовля, полювання, охорона й захист лісу. І роботу свою вважає улюбленим заняттям, бо майже весь час до війни проводив серед природи. Знає в лісі кожну стежину. Контроль за правильністю лісокористування, охороною і захистом зелених насаджень на закріплених лісогосподарських дільницях — обов’язки майстра.

 Майже 60% усіх поранень і травм, яких зазнали українські воїни в зоні АТО/ООС та під час широкомасштабної війни, становлять поранення кінцівок. Однак точну цифру тих, хто втратив на російсько-українській війні руки чи ноги, вам не назве ніхто. В інтернеті я знайшов лише торішні дані: у червні 2022-го, наприклад, міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко заявив, що протезування та реабілітації через втрату кінцівок потребують понад 500 бійців.

 Днями голови Гощанської територіальної громади на Рівненщині Микола Панчук та Білокуракинської селищної військової адміністрації Сватівського району Луганщини Віталій Антоненко підписали меморандум про співпрацю. І хоч територія Білокуракинської громади ще окупована, це не заважає розвивати контакти, започатковані задовго до повномасштабного вторгнення окупантів.

 Ще донедавна сім’я жителя Білопілля на Сумщині Леоніда Коберника мала добротне обійстя з будинком, літньою кухнею, гаражем. Однак однієї з недавніх березневих ночей ворожа авіабомба, випущена і керована рашистами, впала у приватному секторі міста на подвір’я господаря.
Як пригадує Леонід, це трапилося глибокої ночі, коли всі відпочивали. 

 У парку Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського вперше зацвіла гібридна магнолія Суланжа, яку подарували закладу студенти місцевого аграрного університету. І хоч на молодому деревці всього дві квітки, вони надзвичайно чарівні — рожево-білі, немов порцелянові. Так ніжно улюблені квіти охарактеризувала старша наукова співробітниця Олена Халимон. Вона поділилася планами найближчого часу: тут продовжать ремонт на першому поверсі музейної будівлі, який розпочали ще до війни.