Коли війна ввійшла у твоє життя не кадрами з телевізора, а свистом куль над головою, розривами снарядів, кров’ю і смертю побратимів, стаєш іншим. Зовсім інакше сприймаєш життя, більше цінуєш його буденні прояви. «Урядовий кур’єр» неодноразово писав про повернення військових до мирного буття, але тепер вирішив відкрити постійну рубрику «Життя після АТО». У ній знайдете розповіді про шлях людей до омріяного в пеклі війни мирного життя, їхній досвід, перешкоди і здолання, втрати й біль. І звісно, про любов, яка тримає і рятує.

У Сумах черговий конфлікт. Спалахнув він на одній з околиць обласного центру — Баранівці, яка справедливо вважається ледь не курортною зоною. Бо й справді: поряд Псел, мальовничі пейзажі, тиша. І красиві ліси, переважно соснові, які не тільки додають мікрорайону свіжого повітря, а й створюють особливу відпочинкову ауру. Саме оті віковічні сосни і стали об’єктом непорозуміння й протистояння між місцевими жителями та лісівниками.

Українці звикли шукати правди в судах. І хоч вітчизняній Феміді більшість громадян не довіряє, до європейських інституцій у них неабияка повага. У Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) розглядають чимало скарг від наших співгромадян. Часто українці отримують позитивні рішення ЄСПЛ. Щоправда, після того, як людина отримала рішення на свою користь, ще потрібно домогтися його виконання на батьківщині. Як у цьому напрямі рухається Україна, дізнавався «Урядовий кур’єр».  

Про особливості пошукової роботи та інші проблеми сімей осіб, які зникли безвісти, говорили учасники круглого столу, що пройшов у Сєверодонецьку з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Попри те що механізми пошуку зниклих безвісти в Україні є, вони не повністю адаптовані до ситуації, яка виникла внаслідок конфлікту. Її можна поліпшити і на національному, і на регіональному рівні, вважають іноземні фахівці, серед яких координатор роботи з питань зниклих безвісти МКЧХ Мар’яна Чакон і регіональний судмедкоординатор МКЧХ Марія Долорес Морсійо-Мендес. 

Один із присутніх на заході чітко озвучив величезні масштаби репресій. «Я виріс у цьому краї, часто спілкувався з грецькими родинами і, на жаль, не пам’ятаю жодної(!) з них, якої б не торкнулася ця трагедія». Справді, сумнозвісна «Грецька операція», що забрала багато життів наших співвітчизників, на думку фахівців, має всі ознаки геноциду, як і Голодомор 1932—1933 років. 

Здавалося б, після заяви віце-прем’єр-міністра — міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Геннадія Зубка про те, що ситуацію з опалюванням Сміли врегульовано (див. «УК» за 16 січня ц.р.), у місті не може більше виникнути жодних екстремальних ситуацій. Однак, як стало відомо з інформації прес-служба міськради, вранці 1 лютого ПАТ «Черкасигаз» відімкнуло від газопостачання всі котельні міста.

Частка внутрішньо переміщених осіб із Криму значно менша, ніж із зони проведення АТО. Точної офіційної статистики щодо них немає. За даними волонтерів і громадських організацій, їх нині близько 35—40 тисяч. Саме переселенці з півострова часто не реєструються, адже це здебільшого молодь, яка самотужки знаходить роботу і житло на підконтрольних українській владі  територіях і не має потреби, як переселенці з Донбасу, звертатися по допомогу від держави.

Це було ранньої весни. Чарівний звук, що долинав з відчиненого вікна, змусив його зупинитися. Тихо під супровід фортепіано виводила жалібну пісню скрипка. Звук був чистий, ніби джерельна вода. Хлопець застиг, заворожений голосом інструмента, а потім, прийшовши в інтернат, де жив і навчався, довго не міг заснути, прокручуючи в голові чарівну мелодію.

Йдучи у своїх справах містом, уже вкотре обходив чергове скупчення галасливих людей. І перебуваючи під враженням від побаченого й почутого, незадоволено бурчав собі під носа. Мовляв, ні пройти, ні проїхати… А тут нова перешкода на шляху: прямо переді мною стовбичать дві постаті у досі не баченій мною білій уніформі.

Без України ОРДЛО ніяк не обійтися. І річ тут не тільки в пенсіях для людей похилого віку, харчах чи інших товарах, які мають підвищений попит за лінією розмежування. Україна для окупаційних адміністрацій на Донбасі — це традиційна мішень для критики і звинувачень, завдяки яким вдається відволікти увагу від власних проблем і перекласти відповідальність за жахливий стан справ на когось іншого.