Недавній ранок листопада почався із дзвінка. Мої знайомі, котрі через складні обставини залишилися в Луганську, телефонували, щоб дізнатися в киянина, що відбувається в їхньому рідному місті. Виявилося, телебачення у них не працює, радіо теж. Мобільний зв’язок — із перебоями. Газети не вийшли. На центральних вулицях — військові зі зброєю, без розпізнавальних знаків, з білими пов’язками на рукавах. 

Що єднає українське суспільство? Соціологічне опитування з такою назвою вже третій рік поспіль проводить Український незалежний центр політичних досліджень (УНЦПД) і Київський міжнародний інститут соціології. Дослідження проводили у 110 населених пунктах усіх областей, крім Криму і тимчасово не підконтрольних територій Донецької та Луганської областей. Учасники опитування могли обирати не одну, а кілька із запропонованих в анкеті відповідей.  

Давно не розраховую на допомогу чоловіків. Усе вирішую й роблю сама. Самостійність виявляється навіть в елементарних побутових моментах. Не реагую на простягнуту з авто руку, майже ніколи не підпалюю від запропонованої запальнички, дякую, як доросла тьотя, коли молодик поступається місцем у громадському транспорті. Не кажу вже про інші звички, які приклеїлися до сучасних жінок. Я не пані й не леді. 

25 листопада українці та світ, як і щороку, вшановують пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років. Жалобні заходи традиційно відбуваються у 32 країнах. О 16-й годині відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання, мільйони людей запалять свічки. 

Україна активно обстоює інтереси своїх громадян не лише на сході країни. Доводиться нашим представникам долучатися до бойових баталій зокрема в міжнародних інституціях. Вони на різних міжнародних майданчиках намагаються довести до відома іноземців реальний стан справ. Так ми позбавляємо Росію можливості обманювати світ і маніпулювати ситуацією. 

— Онучко, запитай у своїх вчених науковців, чому той Голодомор був у 1932 році, — звернулася до мене бабуся, коли я 1975-го почала навчатися в університеті. — Може, вони там знають. Бо ми, колгоспники, не можемо зрозуміти. То був організований жахливий голод! Це я тобі як свідок кажу. Стільки людей повмирало... А який гарний урожай зерна тоді був! А нам не дозволили його збирати. Охороняли ті поля люди зі зброєю, а відчайдухів, які вночі пробиралися по колоски, розстрілювали. І досі не розумію, чому люди мали з голоду помирати. І під кулі йшли, бо діватися не було куди. А пшениця і жито такі ж гарні у полі стояли, почорніли, пропали. І людей багато пропало... Через отих, оскаженілих... нелюдів... 

Нині їх майже 2 мільйони — людей, яким від початку воєнних дій на сході країни й анексії Криму довелося покинути домівки. Вони могли б стати біженцями, шукати захисту і притулку від війни в інших країнах. Та більшість з них обрали Батьківщину. Перемістилися на її території лише далі від епіцентру бойових дій або окупації.

Найбільше їх переїхали в області, які межують з Донеччиною і Луганщиною, — на Дніпропетровщину й Харківщину. Проте й до столиці та області їх прибуло чимало: близько 230 тисяч, тобто кожен десятий. Із Криму переселенців менше, ніж з Донбасу (на 2 мільйони — лише 50 тисяч), з яких столиця прихистила понад 10 тисяч. 

Дзержинський міський суд на Донеччині виніс обвинувальний вирок трьом бойовикам із проросійських незаконних збройних формувань «ДНР», які влітку 2014 року жорстоко вбили 16-річного жителя Краматорська Степана Чубенка. Досудове розслідування під процесуальним керівництвом Краматорської місцевої прокуратури встановило, що юнака, який їхав додому через Донецьк, спершу незаконно позбавили волі, а 28 липня у селищі Горбачево-Михайлівка Пролетарського району Донецька В. Погодін, Ю. Москальов та М. Сухомлинов розстріляли його з пістолета кількома пострілами в голову біля траншеї. Усіх трьох карателів заочно засуджено до довічного ув’язнення. 

У селищі Ярова Лиманської об’єднаної територіальної громади на Донеччині віднедавна зупинки транспорту ще здалеку нагадують філії художнього музею просто неба. Авторка цієї барвистої й постійно діючої виставки художниця Олена Нагорна не шукала сюжетів за тридев’ять земель, а писала все з натури. Адже тут і різноманітні польові квіти, і золотисті соняшники та полуниця на городі, й кучеряві верби, й Сіверський Донець з його надводним чи підводним світом. Цей симпатичний гуманітарний проект місцева громада спільними зусиллями реалізувала завдяки ініціативі насамперед старости Яровського округу Олега Богуславського, сільського педагога Олександра Гречка, активістів громадської організації «Міцна община» Ганни та Олени Гладких і, звичайно, художниці, яка свого часу перебралася до Ярової з тимчасового окупованої Горлівки.

Незалежна Україна дедалі голосніше озвучує гордо-болісне і крилате: нашого цвіту — по всьому світу. Відкривають нові славні імена видатних співвітчизників у всіх сферах життя світової спільноти. На жаль, найчастіше — далеко за межами рідної землі, привласнені й прописані на скрижалях історії інших країн. Такою була гірка наша бездержавність: талановиті представники українства шукали там змогу реалізувати себе. Тож видатних особистостей українського походження вважають вченими російськими, польськими, радянськими, німецькими та іншими, тільки не українськими.