Перше після Великодня засідання уряду приділило увагу не лише нагальним питанням економічного характеру чи відзначенню Дня пам’яті та примирення й Дня перемоги над нацизмом. Уже у серпні країна святкуватиме чвертьстолітній ювілей своєї незалежності. Як гідно зустріти цю дату, визначити пріоритетні напрями роботи й розподілити фінансування? Відповіді на ці запитання містяться у Плані заходів із підготовки та відзначення 25-ї річниці незалежності України.

Святкувати традиційно розпочинаємо напередодні, коли 23 серпня відзначаємо День Державного прапора. Тоді в Києві та всіх населених пунктах і закордонних дипломатичних установах України відбудеться офіційна церемонія урочистого підняття цього атрибута державності. 

Крок за кроком завдяки достатньому державному фінансуванню прогалини у забезпеченні армії поступово заповнюються. У цьому році Міністерство оборони спрямує 50 мільйонів гривень на закупівлю 145 одиниць броньованої медичної евакуаційної техніки для використання її на сході країни. До кінця вже цього місяця до війська надійде 16 машин, а до кінця року — ще 31. Про це під час брифінгу в Міністерстві оборони повідомив голова підкомітету реформ медичного забезпечення, т.в.о. директора військово-медичного департаменту Міноборони полковник медичної служби Олег Ляшенко.

За його словами, маючи визначену суму фінансування, в міністерстві намагаються забезпечити медичну службу необхідним обладнанням для виконання відповідних завдань. 

Війна на сході загартувала не лише нашу армію, а й кожного з нас. Кількість поранених та ступені тяжкості уражень солдатів змусили традиційну медицину дещо поступитися й дати дорогу офіційним, ліцензованим, але не відомим широкому загалу способам порятунку людських доль — найсучаснішим технологіям регенерації тканин. Яскравим прикладом цього стало підписання торік Міністерством оборони меморандуму про співпрацю в межах соціального проекту «Біотех — реабілітація поранених». Як результат — завдяки новітній технології регенерації пошкоджених кісток 50 бійців поставлено, в окремих ситуаціях, буквально на ноги. 

Шестирічну Настуню влітку 2014 року батьки вивезли від війни подалі. Тож сім’я Варфоломеєвих не бачила, як одразу дві міни потрапили в рідну багатоповерхівку. Зателефонувала бабуся й повідомила, що квартира, де щойно завершили ремонт, повністю вигоріла. «Як у майці та шортах поїхали, так в них і залишилися. Тобто голі й босі, — бідкається Юлія Варфоломєєва, мама Настуні. — Все згоріло. Тепер живемо на орендованій квартирі неподалік. У дитсадок ходимо повз наш будинок. Я намагаюся не дивитися у той бік, бо плачу. А донечка постійно запитує: «Мамо, коли у нас буде свій дім?»

Дев’ятиповерхівка в Лисичанську — єдиний у зоні АТО будинок, який зруйновано під час бойових дій та визнано таким, що не підлягає ремонту. 24 липня 2014 року житло втратили мешканці 108 квартир. 

Рідні Білашки зустріли демобілізованого Ігоря Кучеренка п’янкими весняними пахощами, радісними голосами односельців, які вітали з поверненням із війни. Хоч не був тут лише 14 місяців, а все ніби нове. Рідне, знайоме, а все-таки нове. Та він і сам, на певний час відірваний від свого звичного життя, від сільської роботи, відчував у собі переміни: те, що колись хвилювало, не давало спокою, ніби відійшло кудись на задній план. Головне — діти, дружина, мама, друзі, бойові побратими, річечка Білашка, яка привітно поблискує у вранішньому тумані… 

Є люди, на яких земля тримається; менше таких, які її обертають. Юрій Іллєнко був серед тих і тих своїм. Журналістика подарувала мені зустрічі з видатним українцем. Він до останнього створював масштабні повідомлення у провокаційній формі, які не залишали байдужими співвітчизників із комплексом меншовартості.

«Я у другій половині ХХ століття примудрився опинитися в усіх епіцентрах української  культури», — якось зазначив Юрій Герасимович. Досить скромно. Адже як академік Європейської кіноакадемії, куди обирають завдяки світовому визнанню, він щорічно рекомендував номінантів премії «Фелікс», а вона визначає тренди у глобальній естетиці. 

У переддень 9 Травня традиційно навідую тепер уже єдину жінку-учасника бойових дій у Рівному Дарію Антонову. Фронтова медсестра, яка пройшла Другу світову, втратила чоловіка, а нещодавно — і єдиного сина, у поважні 96 дає собі раду. Пригадує фронтові історії так чітко й зримо, наче це було вчора. «А я не згинаюсь!» — каже твердо і впевнено. Набираюся від неї нестримного життєвого оптимізму й гордості за таких Жінок. Ось тільки, на жаль, мало беремо від них життєвої мудрості.

Узявши бодай по краплинці мудрості та оптимізму, біжу додому і раптом… 

Ми чимало говоримо, що найцінніше в армії — це люди, ними слід пишатися і дякувати їм за мир і спокій. Але без сучасного екіпірування на полі бою вони проти ворога безсилі. Тож зарадити їм у цьому мають винахідники й виробники. Що нового вони придумали для військовослужбовців за час бойових дій на сході України? Тематична виставка з озброєння, військової техніки та розробок військового призначення, що відбулася в столичному Будинку офіцерів, продемонструвала — чимало. 

Про це люди згадують і досі як про величезну втрату через виселення з місць, де жили їхні діди-прадіди. Пішли під воду будинки, садки, могили на кладовищах. Що могли — зберегли. Вивезли домашнє начиння. Деякі навіть предків перепоховали на новому місці. Довго будувалися, облаштовувалися, садили садки і городи.

Навіщо потрібно було руйнувати села? Потреби великої енергетики — зрозуміло. Згодом виплила навіть версія про можливе створення природних перешкод на випадок можливої агресії військ НАТО. А ось людська душа й досі тримає в пам’яті затоплені вишні та груші, церкви. Зарубка на долі залишилася. «Урядовий кур’єр» сьогодні розповідає про велике затоплення українських сіл. 

Цей широковживаний хрестоматійний вислів містить у собі мудру незаперечну істину. Первинний родинний осередок співмешканців у складі дідуся і бабусі, тата й мами, дітей, онуків, правнуків… з прадавніх часів поєднало слово сім’я. Сім’я, родина, рідня, династія — все це коріння, стовбур і гілки розлогого генеалогічного дерева людського родоводу, ріст якого починається від Адама і Єви. Важливу роль сім’ї у розвитку суспільства глибоко розуміли церква і держава. Ритуали освячення шлюбу як за церковними канонами, так і за світськими законами відбуваються з великими урочистостями.