Іван Марчук — гордість і світова слава України — травневої квітучої пори 80 років тому прийшов на білий світ у селі Москалівка на Тернопіллі. Тож нинішній рік у краї оголосили Роком Івана Марчука. А почалися вшанування з відкриття у Тернополі двох виставок, до того ж в один день.

Спочатку тернополян запросили в Український дім «Перемога» побачити «вітражі душі» Івана Марчука, схоплені-зафіксовані зненацька, у хвилини радощів і задум, виявів різних емоцій, вихоплені з гомону та барв його життя. Півсотні таких світлин. Автор їх — заслужений журналіст України Олег Снітовський. Ці фотороботи ще три роки тому ввійшли до книжки «Я — серед вас… Іван Марчук і Тернопільщина». Дев’ять місяців тривала тоді співпраця живописця й фотомайстра. Олег каже, що прагнув зробити різножанрові, нестандартні знімки, показати маестро пензля різноплановим, передати його характер, душевні переживання. І це йому вдалося. 

Чернігівщина як лісовий край багата на паливні ресурси, що буквально лежать під ногами. Це відходи деревообробної галузі та рештки після догляду за лісом. Ще кілька років тому на вирубках галузки та інші залишки заготівлі деревини просто спалювали, обігріваючи таким чином атмосферу. Нині ж таке марнотратство недоцільне, адже в області є приклади, коли відходи дають прибутки — і лісівникам, і власникам котлів, що працюють на твердому паливі. Тож впровадження нових енергоощадних технологій та модернізація застарілого обладнання паливно-енергетичного комплексу в області на часі, адже дає змогу заощаджувати газ, який нині став недешевим задоволенням.  

Учасники зібрання сільської громади надовго замовкли, немов школярі, зненацька захоплені запитанням «Хто не виконав домашнього завдання?» Втім, зараз дорослі напружено морщили лоби і шукали у закапелках своєї пам’яті іншу відповідь.

— Може, підійде дід Матвій Ілліч, який колись сторожував наш баштан? — озвався хтось із присутніх. — А що? Ветеран праці… Щоправда, він мав трохи непідходяще вуличне прізвисько Аврора. 

Наші знання про Другу світову війну — здебільшого міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів. У цьому впевнені 15 українських істориків, які з ініціативи Українського інституту національної пам’яті здійснили просвітницький проект «Війна і міф: невідома Друга світова». Вони, спираючись на тривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів, спростували 50 міфологізованих сюжетів, які стосуються бойових дій на території України, українців на фронтах Другої світової, українського визвольного руху, втрат України у Другій світовій, життя під нацистською окупацією та багато іншого. Напрацьовану інформацію подано на спеціальному сайті й у науково-популярній книжці «Війна та міф. Невідома Друга світова».

«Урядовий кур’єр» сьогодні розповідає лише про кілька міфів історії Другої світової. Зізнаємося, деякі факти нас вразили і позбавили певних ілюзій. І таке прозрівання нашому суспільству вкрай необхідне у нинішніх умовах протистояння з нащадками і послідовниками СРСР.

У День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні по всій Україні відбувалися пам’ятні заходи. Київ нагадував про події своїм жителям у найурочистішій формі. 9 травня Президент Петро Порошенко разом із Прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом та Головою Верховної Ради Андрієм Парубієм поклав квіти до Вічного вогню та могили Невідомого солдата. Урочиста церемонія відбулася в Меморіалі Вічної Слави. Пам’ятна хода пройшла алеєю Полеглих Героїв, де розташовано 34 могили воїнів, які загинули в роки Другої світової війни. Разом із главою держави та главою уряду в урочистій Пам’ятній ході взяли участь ветерани Другої світової війни та ветерани АТО, представники всіх релігійних конфесій України. Учасники церемонії вшанували пам’ять загиблих героїв хвилиною мовчання, військовий оркестр виконав Державний гімн, а воїни Почесної варти салютували залпами. Завершив церемонію урочистий марш Роти почесної варти Президента, яка представляє всі види військ Збройних сил. 

Аспекти поліпшення роботи митних органів та впорядкування їхньої діяльності відповідно до нових вимог були в центрі уваги наради з проблемних питань функціонування митниці. На пункті пропуску через українсько-польський кордон Краковець — Корчова її провів Прем’єр-міністр Володимир Гройсман.

«Найближчим часом буде створено міжвідомчий підрозділ, який додатково контролюватиме і митників, і усіх інших. Це буде сотня людей, яка матиме всі технічні засоби, щоб показати, як має працювати система. І можете мені повірити, що цю сотню я забезпечу якомога краще», — запевнив глава уряду. 

Під час Другої світової війни в селі Половинкине Старобільського району базувався 5-й Гвардійський льотний полк. Його пізніше прославив у відомій кінострічці режисер Леонід Биков і назвав «Співочою ескадрильєю». Тож не дивно, що сьогодні у трьохсотрічному місті діє «Старобільський бабський батальйон». Його візитівка — домашня випічка. Пиріжками й млинцями, тортиками й пасочками, що виготовлені умілими місцевими патріотками, ласують бійці майже на всій лінії розмежування. Ось і на ці свята десятки кілограмів домашніх смаколиків доставлено на передову. 

Днями зайшов на один з інтернет-ресурсів так званої Новоросії. Попри те, що є розуміння, як саме і на чиї гроші він твориться, залишилося щонайменше гидливе враження. З’явилося навіть бажання помити руки — через слину, яка бризкає на все українське. Не врятував ситуації навіть перегляд інтерв’ю так званого прокурора окупованого Криму якоїсь Поклонської. У відповідь на прохання прокоментувати трагедію, що сталася 2 травня в Одесі, юна білявка повторила ще за Радянського Союзу не раз чуту сентенцію. Про те, що, мовляв, бандерівську нечисть, яка це зробила, «ми, жаль, що свого часу до кінця не додушили». 

Напередодні Дня пам’яті та примирення, який ми відзначаємо 8 травня, і Дня перемоги над нацизмом 9 травня ми згадуємо про жінок, крізь життя яких пройшла безжальна війна.

Нобелівський лауреат Світлана Алексієвич, яка нещодавно відвідала Київ, згадала, як, працюючи над книжкою «У війни не жіноче обличчя», чи не вперше за кілька десятиліть після закінчення Другої світової зіткнулася з іншим боком правди про неї. Правдою, пов’язаною з долями і переживаннями жінок, яким довелося винести весь тягар страждань і поневірянь страшної трагедії ХХ століття. Адже війна не робить винятків щодо статі, правду про жінку на війні за радянських часів або замовчували, або спотворювали.  

«Коли ще жив у пралісі пралев, коли у небі глибали праптиці» — цих персонажів із вірша Ліни Костенко «Пращур» тепер можемо побачити хіба що в нашій уяві чи в якомусь крутому історичному кіно. Із пралісом, на щастя, простіше. Особисто я подумки переношуся в Угольське лісництво Карпатського біосферного заповідника, де побував ще в часи студентської практики. Велетенські буки з витканими білоцвітником весняним галявинками між ними, встелені опалим листям пониззя, що дихають холодною вогкістю. Дрижаки пробирають від відчуття перебування у чомусь вічно магічному, вектор часу пронизує серце, яке починає тріпотіти в очікуванні, що той самий пралев ось-ось вискочить з-за пишної папороті…

Нині нам є ще чим живити уяву, є те справжнє, із чим можна порівняти картини, які малює мозок, осягаючи поетичні образи.