У переддень 9 Травня традиційно навідую тепер уже єдину жінку-учасника бойових дій у Рівному Дарію Антонову. Фронтова медсестра, яка пройшла Другу світову, втратила чоловіка, а нещодавно — і єдиного сина, у поважні 96 дає собі раду. Пригадує фронтові історії так чітко й зримо, наче це було вчора. «А я не згинаюсь!» — каже твердо і впевнено. Набираюся від неї нестримного життєвого оптимізму й гордості за таких Жінок. Ось тільки, на жаль, мало беремо від них життєвої мудрості.

Узявши бодай по краплинці мудрості та оптимізму, біжу додому і раптом…

Бачу машину з написом «Вантаж-200»: ось вона, новітня війна, зі своїм, сказати б, квазіобличчям!

То привезли Романа Свіржевського, що з Корнина під самісіньким Рівним. «Ромашка», як лагідно називають його волонтери, поклав свою світловолосу ще зовсім юну голову в ніч проти 1 травня. Щоб ми всі могли спокійно освятити паски… Україна в цей час молилася в храмах…

Він підписав контракт у 19. А коли зазнав поранення, міг уже не повертатися на передову. Але… «Там мої хлопці!» — якось іще по-дитячому й водночас по-дорослому сказав батькам і волонтерам. Романові нещодавно виповнився 21 рік, він був зв’язковим в оперативному командуванні «Захід». Рідний Корнин зустрічав його з квітами і на колінах…

Ні, ми таки не зможемо повноцінно відзначати ні релігійних, ані державних свят, доки триває ця виснажлива несправедлива війна. У неї, як і в тієї, що закінчилася 71 рік тому, і жіноче, і юначе обличчя. Сумний список жертв тієї давно відомий, покоління фронтовиків відходить за вічний поріг…

А тут… Смертельний лік іде щодня, і йому, на превеликий жаль, не видно кінця. Наші сини тепер дізнаються про війну не з підручників — вони самі пишуть головні підручники свого життя.

Яким воно буде завтра? Чи знайдуть себе сьогоднішні й завтрашні молоді покоління? І коли нарешті припиниться війна?

Упевнена, що ці питання ставлять собі всі матері України. Ми не можемо, не маємо морального права змиритися зі смертями наших синів — на жаль, відбувається щось схоже на це. Принаймні, коли центром Рівного їхав цей «Вантаж-200», численні відвідувачі кафе навіть не ворухнулись: у них свято… Ось уже й справді: півкраїни плаче, півкраїни скаче.

Вірю, що світла душа Романа Свіржевського берегтиме з небес спокій усіх нас і України. І що той спокій таки настане…