Надворі — мінус один, у приміщенні — плюс сім. Але жінки, хукаючи на руки, плетуть рятівні покривала для українських солдатів. Їм не холодно, кажуть, бо працюють дружно, підбадьорюючи одна одну веселими жартами та розповідями про кумедні епізоди з життя. І гріє одна на всіх думка, що їхні сітки потрібні на фронті, куди завтра-післязавтра поїдуть. І комусь, можливо, збережуть життя.

 З-поміж неймовірно дорогих подарунків долі — знайомство і дружба з незабутнім золотим голосом української опери та естради Анатолієм Мокренком. Уперше зустрілися в його рідних Тернах на конкурсі шкільних сільських хорових колективів «Співаймо разом!» 2002-го і щиро заприятелювали. А в останні роки співак став активним читачем «Урядового кур’єра», завжди щедро ділився враженнями від публікацій.

 Понад одинадцять місяців тому дівчина планувала виставку в Україні. Але почалося повномасштабне вторгнення. Приватний будинок в Ірпені, де вона жила, зруйнували окупанти. Через пожежу було знищено й багато Олиних картин. Ті, що вціліли, тато передав у Нідерланди, де художниця знайшла прихисток від війни.

 У Київському районі Донецька посеред Шахтарської площі наприкінці 1960-х років встановили величний пам’ятник «Слава шахтарській праці». На п’єдесталі постала чавунна скульптура гірника, який у правій витягнутій руці тримає чималий шмат вугілля. Відтоді, коли регіон ще мав статус всесоюзної кочегарки, цей монумент став одним із символів міста. Ним він, звичайно, залишався і в роки незалежності України. 

 В Україні триває ХХІІІ Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, засновники якого — Ліга українських меценатів та Міністерство освіти і науки України. У ньому беруть участь школярі, студенти, учні профтехосвіти, а також ліцеїсти і курсанти вищих  військових навчальних закладів Міністерства оборони України.
У надзвичайно складних умовах війни вже відбулися три етапи конкурсу, 24 березня буде фінальний. Про перебіг популярного конкурсу читачам «Урядового кур’єра» розповідає президент Ліги українських меценатів Володимир ЗАГОРІЙ.

 «Ми чекаємо вас удома!» — цю фразу можна часто почути на різних заходах у Черкасах. Ближче до лінії фронту вирушають дедалі більше військових і рятувальників, енергетиків і лікарів, транспортників і будівельників, представників багатьох інших професій. Як стверджують ті, хто працював у південних та східних областях, а тепер прибули на ротацію, роботи для фахівців з розмінування, відновлення енергетики, комунальних мереж, відбудови поруйнованих будівель дуже багато. Днями піротехніки Черкащини вкотре вирушили на південь країни.

 У Миргороді завершили реконструкцію історичної будівлі Центру естетичного виховання на вулиці Грекова, яка тривала два роки. Про це повідомив начальник Полтавської обласної військової адміністрації Дмитро Лунін. «Масштабну реконструкцію Центру естетичного виховання завершено. Витрачено більш як 28 мільйонів гривень, із яких 4,6 мільйона — кошти з міського бюджету, 418,8 тисячі — обласного і 23 мільйони — Європейського інвестиційного банку». Над реалізацією проєкту працювали спеціалісти відділу капітального будівництва Миргородської міської ради й кількох приватних будівельних організацій. 

 Великоомелянська територіальна громада плавно переходить у Рівне — пішки дійти можна. Та тутешні вирішили до обласного центру не приєднуватися, а господарювати самим. Тож 2019 року Великоомелянська сільська рада об’єдналася із Грушвицькою: шість сіл і понад 5 тисяч жителів. Головою обрали  юристку Аллу Карпюк.

 Неповнолітніх жителів України хижі російські загарбники не обійшли своєю збоченою увагою ще 2014 року під час окупації частини території Криму та Донбасу. рашисти взялися брутально перетворювати дітей на один з інструментів чи навіть видів зброї у протистоянні з Україною та Європою. Насамперед ідеться про токсичну ідеологічну зброю кремля: російська пропаганда поширювала огидні фейки про нещасних і навіть закатованих «бандерівцями» діток Донбасу. Чого тільки варта відверта дурня про «розіп’ятого хлопчика» у визволеному від московських диверсантів і терористів Слов’янську!

 У січні вісім років тому, захищаючи донецьке летовище, поліг Іван Вітишин із села Велика Лука неподалік Тернополя. На фронт зголосився сам, у званні старшого сержанта служив у 80 окремій аеромобільній бригаді.  Він дуже любив своїх трьох донечок. Загинув, тримаючи в руці світлину, на якій зображено його дівчаток: Софію, Лесю та Марічку, яким тоді було відповідно 17, 15 і 12 років.