Полтавця Леоніда Вернигору українці, особливо старші люди, добре знають. Він був відомим господарником, впливовим партпрацівником, профспілковим лідером всесоюзного рівня. Двічі його обирали народним депутатом України. Це талановитий публіцист і письменник, один з його чудових віршів про красуню Полтаву — тепер гімн міста.

Ця його любов до Полтави і всього полтавського, помножена на величезний життєвий досвід, дає змогу йому майже 33 роки очолювати облпрофраду, опікуватися на цій посаді інтересами полтавських трудівників. Щоб стільки часу штовхати такого важкого плуга, найсвітлішого почуття замало. Тут потрібно мати ще й певні чесноти. І вони у нього є. А найголовнішою завжди було і залишається притаманне йому з народження гостре несприйняття соціальної несправедливості в усіх її виявах. Про це й розмовляємо з Леонідом ВЕРНИГОРОЮ. 

За повідомленням Deutsche Welle, міністр юстиції Німеччини Гайко Маас заявив про звільнення федерального прокурора Гаральда Ранге у зв’язку «із втратою до нього довіри». Прочитавши цю новину, я одразу ж поставив собі запитання: а що повинен зробити наш прокурор (не обов’язково високого рангу), щоб «втратити довіру»? В українських ЗМІ про «стражів закону» розповідають таке, що їх без суду і слідства, як кажуть, потрібно етапувати років на 10—15 на Соловки чи Колиму. Шкода, щоправда, що ці «віддалені місця» для українських злочинців уже закриті. Та якби були й доступні, то наші прокурори там не сиділи б. Бо українська Феміда не садить їх взагалі. Сліпа вона, коли йдеться про товстосумів, і глуха, бо не чує обурених протестів простих людей стосовно нашого правосуддя. 

Коли думаєш про війну на сході, про постійні обстріли, загибель людей і ту жорстокість, з якою щодня доводиться стикатися людям, що волею долі опинилися по той бік фронту, стає моторошно. Моторошно передусім від того, що ти ніяк не можеш вплинути на перебіг цих подій (про волонтерську допомогу не йдеться — це окрема сторінка нашого життя, без якої нашим хлопцям було б зовсім непереливки). 

Але всі мусять знати, що там, по той бік лінії розмежування, відбувається насправді. Як людям живеться, адже що б там казали і як би сприймали події, які нині відбуваються, ці люди — теж українці. Тож коли в редакцію прийшов Артур (з етичних міркувань назвемо його так), який приїхав у Київ із Брянки Луганської області, де нині порядкують бойовики і де залишилася старенька мама, запитанням до цього чоловіка не було кінця-краю.  

Хід реформування Збройних сил став основною темою розширеного засідання колегії вітчизняного оборонного відомства. У цьому надважливому питанні влада не має права на помилку, а всі аспекти воєнної реформи має бути ретельно розраховано та об∂рунтовано, про що й наголосив міністр оборони Степан Полторак.  

Жителі Полтавської області займаються бджолярством з древніх часів і для багатьох із них воно й нині залишається прибутковим бізнесом. За офіційними даними, торік в області було 150 тисяч бджолосімей, від яких за сезон накачали більш як 4 тисячі тонн меду. Як повідомив перший заступник директора департаменту агропромислового розвитку Полтавської облдержадміністрації Іван Рева, Полтавщина виробляє й експортує меду найбільше в Україні. Тільки в Полтавській області, а саме в Гадяцькому аграрному училищі, нині ще готують дипломованих бджолярів. 

Похід в океанаріум — що може бути ліпшим, щоб розважити дітей, знуджених літньою спекою у великому місті? Тим більше, що ось уже кілька років у Києві працює океанаріум «Морська казка», який вигідно розташований біля метро «Дарниця». 

Міністерство оборони створить Центр розвитку супроводження речового забезпечення Збройних сил. Цією новиною заступник міністра оборони Юрій Гусєв розпочав брифінг у Будинку уряду. «Після створення центру буде повністю ліквідовано військову прийомку щодо речового забезпечення з передачею центру функції контролю якості обмундирування», — пояснив посадовець. 

Першого липня цього року набув чинності Закон «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», який, за оцінками частини експертів, вивів мешканців багатоквартирних будинків із кріпацтва ЖЕКів. Утім колишні кріпаки власниками ставати не поспішають. Чому? 

Нам — нащадкам тих, хто пережив Голодомор, — читати інформацію про знищення продуктів у Росії не просто дивно чи незрозуміло, а й образливо. Чесно — якось навіть страшно. До речі, довго не вірилося, бо це якесь збочення. Харчуючись, ми забезпечуємо себе енергією, здатні дихати, працювати і радіти. Публічна страта безголосих символів життя неоднозначно нагадує, що в Росії це саме життя давно нічого не варте. 

Вітчизняні студенти (загалом 90%) не приховують, що вдаються до плагіату. Вони безсоромно списують під час складання іспитів або написання контрольних робіт. Годі казати про студентство, якщо навіть викладачі, мріючи отримати науковий ступінь, теж не цураються академічного шахрайства. «УК» дізнавався, що заважає університетам підвищити рівень академічної культури, щоб ні у викладачів, ні у студентів не виникало бажання займатися інтелектуальними крадіжками.