Як на практиці застосовувати стандарти інформаційної журналістики під час висвітлення подій, пов’язаних із воєнною агресією Росії? Останнім часом це питання дискутує журналістська спільнота. Найбільшу  кількість суперечливих думок викликав недавно поданий  на розгляд  Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення інформаційного режиму проведення антитерористичної операції».

Документ насправді дуже важливий, адже йдеться про те,  що повинен писати і показувати журналіст, який працює в зоні АТО. Відповідальність за порушення  доволі сувора: аж до позбавлення волі на строк від шести місяців до чотирьох років. 

Нині влада докладає максимум зусиль для залучення інвестицій та пошуку зовнішніх запозичень. Але деякі бізнесмени  не проти й надалі мінімізувати, а ще краще — зовсім не платити податки, займатися «кидаловом» і виводити кошти за кордон. А успішно долати перешкоди на шляху до такої  «благородної» мети їм допомагають окремі представники суддівського корпусу, які теж не переймаються державними інтересами. Саме про один з таких типових випадків ідеться далі.

До широкого кола питань, які вирішує перший заступник голови Сокирянської державної районної адміністрації Олексій Бойко, додалося ще одне: керівництво логістикоінформаційним центром, створеним при РДА для всебічної допомоги Збройним силам України. Це щоденні зустрічі з родинами, чиї сини, чоловіки стали на захист цілісності держави, збирання та постачання до місць постійної дислокації військ речей першої необхідності, техніки, продуктів харчування, спецодягу, засобів особистого захисту. 

Патріотизм буває різним. Одні проливають кров, відстоюючи цілісність держави, другі воліють вимахувати гаслами в безпечному місці. Одні трудяться в поті чола на благо країни, другі розповідають, як можна працювати ще краще. Одні щиро і глибоко шанують усе українське, інші одягають вишиванку на… «нижчеспиння».

Правду кажучи, спочатку сприйняла це як жарт. Думала, що не може  бути настільки примітивним менталітет, аби втулити прабабусин орнамент на заднє місце. Та ні, це москалі, напевне, вирішили підкинути чергову провокаційну «поганку», щоб познущатися з українського колориту.

«Подивіться, який у мене хрестик! — хвалиться 6-річна Марічка. — Мені його солдати подарували!» «І мені! І нам! — навперебій кричать її друзі Віталіна, Діана, Лера та маленький Юрчик. — Військові — добрі! Якщо зайдеш до магазину, коли вони там, обов’язково куплять цукерок або навіть ляльку!»

Ця зграйка — половина з тієї дітвори, що залишилася в шахтарському селищі — колись багатолюдному та гомінкому, а тепер завмерлому на самісінькій лінії розмежування. Якихось пару кілометрів звідси — знаменитий 29-й блокпост Збройних сил України. 

Перша і справжня війна для командира взводу управління гаубичної самохідно-артилерійської батареї військової частини А0998 капітана Дмитра Мерзлікіна розпочалася торік у липні на Луганщині. Його батарея, що входила до складу одного з підрозділів батальйонної тактичної групи, виконувала завдання: вогневий супровід наших колон. Уночі 11 липня 2014 прикордонники із ММГ2 ДПСУ, а також військовослужбовці ЗСУ, що входили до цієї батальйонної тактичної групи, вийшли в опорний пункт поблизу селища Зеленопілля, за 17 км на південний схід від міста Ровеньки на Луганщині, із завданням прикривати визначену ділянку держкордону. О 4.30 у їхній бік терористи відкрили вогонь з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град». Бойовики стріляли з відстані понад 15 км з боку державного кордону з РФ. Під час тієї атаки, за різними даними, загинуло від 19 до 30 українських захисників і майже сотню було поранено. Важкого поранення зазнав тоді й офіцер Мерзлікін. 

Нещодавно парламент ухвалив проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами». Завдяки новаціям, прописаним у документі, передбачено введення процедури громадського обвинувачення під час розслідування корупційних злочинів. Тож громадяни України матимуть змогу ініціювати розслідування злочинів і частково виступати в ролі обвинувача.

Також законопроект передбачає, що справи чиновників, які «погоріли» на корупції в судах, розглядатимуть лише у відкритому режимі. Втім, дискусії щодо законопроекту, хоч Верховна Рада його й прийняла, ще тривають. То ж чи допоможуть новації у боротьбі з корупцією та чи не стануть вони підставою для тиску і з’ясування особистих стосунків, з’ясовував «Урядовий кур’єр». 

Миколаївська обласна влада і Рада волонтерів постійно допомагають вимушеним переселенцям зі сходу країни. Днями голова облдержадміністрації Вадим Меріков і волонтер Ольга Малярчук відвідали багатодітну родину Ленивих. Олена, її чоловік В’ячеслав та троє діточок виїхали з Донецька ще торік улітку.

— 6 серпня 2014-го неподалік від нашого будинку скинули бомбу, це нас дуже налякало. До вибухів уже звикли, але тоді справді злякалися за дітей і виїхали буквально через день, — розповідає Олена. — Три місяці перебували в Мелітополі, а 25 жовтня переїхали в Миколаїв. Сподівалися, що не надовго і з’явиться шанс повернутися додому. Але, на жаль, поки що не можемо. 

Ще 16 жовтня 2013 року виконком Житомирської міськради задовольнив клопотання Генерального консульства Республіки Польща у м. Вінниці про встановлення пам’ятника Ігнацію Падеревському — видатному польському державному діячеві та всесвітньовідомому музиканту-віртуозу. З подачі нині вже відправленого у відставку міського голови Житомира Володимира Дебоя рішення ухвалили без громадського обговорення і навіть затвердження сесії міськради. Мотиви цілком зрозумілі, бо ні житомиряни, ні депутати навряд чи погодились би на встановлення у центрі міста монумента людині, яка була не лише видатним митцем, а й очолювала уряд Польщі у період збройної агресії проти Західноукраїнської Народної Республіки та окупації поляками Галичини. 

Народився Петро Тимофійович 12 липня в с. Заброди на Харківщині. Життєві випробування навчили юного Петра любити рідну землю, наділили його працездатністю, почуттям відповідальності та громадянського обов’язку. І в цьому не останню роль відіграв комсомол. Уже в 1939-му він був секретарем Сумського, а з вересня — першим секретарем Станіславського (Івано-Франківського) обкомів ЛКСМУ. Саме тоді він почав довіряти свої думки друкованому слову, що згодом набуло форми безперервної дослідницької роботи: статті, фундаментальні праці. Їх понад 600.