Бойові побратими Назарові Мялікгулиєву дали псевдо «Поет». Власні вірші він читав їм у бліндажах, а під час короткого перепочинку навіть записував на відео й розміщував у соціальній мережі. «Мої думки, неначе коні, не може втримать їх ніхто, я виливаю їх фарбами на білий лист чи полотно», — зізнавався він в одній з поезій.

Зіщулившись у чималій вирві від вибуху ворожого снаряда біля Білогірки на річці Інгулець, Вадим Севрук подумки прощався з рідними. Один за одним видаляв з телефона знімки, зроблені до війни. Вони в разі найгіршого перебігу подій не мали потрапити до рук ворога. Йому так було спокійніше, щоб не наражати на ймовірну небезпеку близьких йому людей. Кадри зі служби, зображення побратимів (декого з них уже не було серед нас) також довелося видалити — зайві орієнтири й геолокація були недоречні.

Окружний суд Гааги 17 листопада виніс вердикт у справі щодо збиття малайзійського «Боїнга» рейсу MH17 над Донбасом у липні 2014 року. Він заочно засудив трьох із чотирьох обвинувачених до довічного ув’язнення.

Коли  чую бурхливі, як море, звуки «Запорозького маршу», одразу ж уявляю земляка-роменця Євгена Адамцевича, який народився 19 грудня 1903 року  (1 січня 1904-го за новим стилем) на Полтавщині, в селі Солоницях поблизу Лубен, та всім серцем прикипів до Ромна  —  прадавнього міста над Сулою. 

У бібліотеці нашої донецької квартири була окрема локація, де з поличок усміхалися книжки гумору та сатири відомих і не зовсім авторів. Левову частку становили видання з автографами та щедрими побажаннями від письменників, яких знав особисто й працював з ними. Так-от, звернув увагу: взимку та навесні 2014 року, коли було зовсім не до сміху, став частіше брати до рук ці веселі книжки.

Ще кілька днів тому тут хазяйнували кремлівські зайди, галасуючи, мовляв, вони зайшли надовго. «Ну-ну», — давно скептично думали в кабінетах нашого Генштабу. «Так-так», — не раз іронічно посміхнулися в густі бороди воїни 46 окремої аеромобільної бригади разом з побратимами з інших підрозділів Збройних сил України, які входили до угруповання військ, завданням якого було визволення від росіян правобережжя Херсонської області.

Як це — повертатися до життя після тривалого полону? Що відчуває жінка після трирічного утримання в тісній, смердючій і без сонячного світла камері поруч із вбивцями, наркоманками, шахрайками, злодійками? Як тепер навчитися рухатися на відстань більш ніж сім кроків, адже саме таким простором лише сім кроків вперед, ті самі сім назад і по пів години на добу було обмежено наше пересування у в’язниці? 

На Закарпатті за участі найбільшого в Україні добровольчого медичного шпиталю ім. Миколи Пирогова та мережі клінік Prevention втілюють у життя благодійний проєкт з робочою назвою «Ветеран». Ініціатори мають на меті надавати військовим медичну допомогу від простих оперативних втручань до пластичної  хірургії й забезпечувати психологічну реабілітацію. Про це йшлося на пресконференції в Ужгородському пресклубі.

Юрій Кравчук, директор приватного підприємства «Сазан» на Тернопільщині багато років служив у військово-космічних силах на території росії. Коли Україна здобула незалежність, повернувся на батьківщину, зайнявся підприємницькою діяльністю, зокрема розведенням риби в рідній Борсуківській громаді. Справа ця припала йому до душі, тож підприємство успішно працює, виплачує людям зарплату, а державі — податки. Пан Юрій — учасник бойових дій, знаний у краї волонтер, який підтримує зв’язки із фронтовими побратимами, допомагає тим, хто й нині на передовій. Із Юрієм КРАВЧУКОМ зустрілася після масованого удару рашистів по енергетичній структурі України. Звісно, почали розмову з його думки як людини військової, офіцера про те, що нині відбувається в Україні.

Рівне, в якому цими днями почастішали повітряні тривоги, не втомлюється дарувати людям культурні заходи. Для розради можна завітати в театр, бібліотеку, навіть у підземний перехід, щоб опинитися в імпровізованому мистецькому арсеналі. Поділюся враженнями лише від одного насиченого дня.