Екологічні громадські організації звернулися до Прем’єр-міністра України Миколи Азарова й міністра екології Олега Проскурякова з проханням врятувати природні заповідники від навали туристів. Адже природні заповідники — це, на відміну від національних природних або регіональних парків, у першу чергу наукові установи. Туризму тут не передбачено, оскільки відвідування туристичними групами територій такого типу впливає на об’єктивність наукових даних, вносить тривожний чинник у життя тварин тощо. Використовувати природні заповідники для розвитку туризму — все одно що забивати гвіздки мікроскопом.  

У магазині в годину пік, коли багато хто дорогою з роботи щось підкупляє до вечері, біля кас зібралися черги. Розраховуючись, одна з жінок впустила кілька найдрібніших монет. Кинулася піднімати — на неї зашуміли: що ви, мовляв, через копійки людей затримуєте! Посоромилися б!

Жінка зніяковіла, почала вибачатися. Мені стало її шкода: не чуже піднімала, а своє, зароблене. Не її вина, що копійка нині — як деякі наші закони: нібито і є, а не працює. І сама себе не раз ловила на тому, що впустивши біля каси якийсь «білий» дріб’язок, соромлюся піднімати. Але ж, як сказала знайома, без однієї копійки хлібину не купиш. Чи не так? 

У приморському селі, як водиться, всі дороги ведуть до моря. І грунтовий шлях, що лежить через кладовище, — на крутому березі. Звідси до моря, яке розляглося довкола, недалеко. Тут мимоволі складається враження, що з моря на кладовище — найпряміша дорога. Зрештою, тут чимало могил жителів Безіменного, які загинули у водах Азову. Два відносно свіжі поховання влітку подовжили цей сумний список. 
Минуло чотири місяці від трагедії, яка розігралася в Азовському морі 17 липня. Під час гонитви за катером, на борту якого перебували п’ятеро наших співвітчизників, сталося зіткнення з російським прикордонним катером. Кадри тарану, які свого часу з’явилися на телеекрані, переконають будь-кого, що про випадковість не йдеться. У момент удару троє жителів села Безіменне та двоє з сусіднього Самсонового були фактично приречені. Та одному з чоловіків — Олександрові Федоровичу — таки вдалося випірнути з-під пошкодженого човна. А повернувся він додому з сусідньої держави аж через три з половиною місяці після того, як йому змінили запобіжний засіб.

Вугілля. Як багато означає це слово для тих, хто поєднав своє життя з вугільною промисловістю, присвятив себе важкій і мужній шахтарській професії. Ця галузь завжди була і залишається однією з найважливіших базових галузей у паливно-енергетичному комплексі України. Із середовища вугільників вийшло багато видатних гірничих інженерів, талановитих керівників і господарників, державних і громадських діячів. Одним з таких був Микола Сафонович Сургай. 

 Уже тиждень минув, як порозмовляв з колегою, а досі, здається, у душі звучить гарне відлуння того спілкування.
Власне, вона зателефонувала, щоб з’ясувати дрібне виробниче питання. Але розмову — попри те, що людина зайнята! — розпочала не із того, заради чого й робився міжміський дзвінок. А з жарту. Вже не пам’ятаю, про що він був. Але сам початок розмови — щиро зацікавлений, сповнений позитивної енергетики, бажання перекинутися добрим словом із співрозмовником — запам’ятався.
Мимоволі я пригадав ще одного свого колегу — добре знаного у київських журналістських колах Павла Ларіонова. У бутність його очільником власкорівської мережі нашої газети ми періодично отримували від нього листи-завдання. Скажу, досить незвичні за своєю формою. 

Меморіал пам’яті проводить низку жалобних заходів до 80-х роковин Голодомору 1932— 1933 років

У 1683 році Відень взяло в облогу численне турецьке військо. В місті почався голод, епідемії, вирували пожежі, а жителів австрійської столиці охопила паніка. У найскладніший і найдраматичніший момент тривалої облоги Юрій Кульчицький, уродженець села Кульчиці, що неподалік Самбора на Львівщині, взяв на себе відповідальну й небезпечну місію, бо жодному посланцеві не вдалося пробратися до союзницького війська й домовитись про спільний наступ, а для цього був лише один шлях — треба було пройти крізь табір турецького війська. 

Мимоволі дивуєшся, чому за величезної черги ветеранів військової служби на житло їм не пропонували квартири у нині вже зруйнованих житлових багатоповерхівках, що були обов’язковим атрибутом колись секретних населених пунктів при ракетних, танкових, зенітних і т. д. частинах? Зокрема, лише на Житомирщині таких військових містечок налічувалося з десяток. Причому із прокладеними за народний кошт бетонними під’їзними дорогами, щонайменше двома незалежними лініями електропостачання, комплексом закладів соцкультпобуту та іншими благами цивілізації, про які досі лише мріють у багатьох поліських селах.

Відомого артиста театру та кіно, художнього керівника Луганського академічного обласного українського театру Михайла Голубовича напередодні його  70-річчя важко застати на сцені рідного театру. У столиці тривають зйомки нової стрічки «Варіант Марконі», пов’язаної з історією Української Народної Республіки. Там актор  грає  начальника штабу — 88-му роль за свою творчу кар’єру. Не завершено, хоч і тимчасово припинено роботу над кінематографічним образом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у стрічці «Лицар Дикого поля». На луганській сцені успішно йде моновистава «Адель».
І всі ці різнопланові роботи об’єднує спроба зрозуміти природу людських стосунків, заявив в інтерв’ю кореспонденту «Урядового кур’єра» Михайло ГОЛУБОВИЧ.

Зазвичай обираю зручний день та час, аби заплатити за комунальні послуги. Щоби бабусь і дідусів було менше в касі, трохи заздалегідь до «вирішального» 20-го числа місяця. В нинішньому місяці «не влучила», потрапила в самий розпал абонентських платежів у касі, що поряд із домом. У плани не входило простояти у чималій черзі понад годину. Тож вирішила сплатити «комуналку» в банку через дорогу.
Знаю, що банк приймає такі платежі за наявності кредитної або зарплатної картки. Кредитка в мене була, тож проблем не очікувала. Мені пощастило: в касу — жодної людини. Але своєрідну чергу створювала сама касир. Дівчина за віконцем ніяк не реагувала на моє стояння навпроти протягом кількох хвилин. Вона продовжувала свою телефонну розмову, очевидно, із приятелькою. Адже ті тези, що долітали через віконце, не стосувалися банківських послуг і варіантів поліпшення обслуговування клієнтів.