На початку лютого традиційні зустрічі випускників. Традиційні зазвичай і умови: без подружжя, в кафе із замовленими столиками і до самого ранку. Всі ці умови наш клас чесно витримав торік, коли відзначали 25 років із дня закінчення школи. І тоді пообіцяли одне одному, що зустрічатися будемо щороку. Ідея виникла вже в процесі «відзначення» і закріпилася пізніше. Коли дізналися, кого з однокласників вже немає. Коли наша подруга (в 43 роки) злягла з четвертим інсультом. Коли всерйоз зрозуміли, що потрібно цінувати кожну мить життя. І переконалися, що більшого щастя, ніж радість спілкування, ще ніхто у світі не вигадав.

Київські митники передали до музейного фонду держави на постійне зберігання 248 старовинних предметів, виявлених і за- триманих при спробі громадян незаконно вивезти їх з України. Як повідомила прес-служба Міністерства доходів та зборів, мистецтвознавча експертиза підтвердила їхню культурну й історичну цінність. Та це лише незначна частина старовинних предметів, які митники затримують на кордоні. Бажаючих заробити на контрабанді культурних цінностей щодень стає більше. 

Чи має право дочка інваліда Великої Вітчизняної війни, який уже помер, на статус члена родини інваліда війни, якщо вона сама інвалід ІІІ групи, заміжня не була, своєї родини не має? Якщо так, то куди вона має звернутися?

Г. МІЗЯК,
голова ветеранської організації «Медики»,  м. Харків 

Звертаюся від імені матері-пенсіонерки, ветерана праці, інваліда ІІ групи, дитини війни. П’ять років тому вона приватизувала земельну ділянку біля свого будинку. А потім отримала у спадок від своєї матері будинок і землю. Хотіла і ту ділянку приватизувати, та їй відмовили.

Натомість запропонували цю землю викупити за… майже 100 тисяч гривень. Звідки у пенсіонерки такі гроші? Друзі порадили взяти цю землю в оренду. Як пенсіонерці, ветерану праці та інваліду їй мають надати пільги. Та ні, хоч і зверталася до багатьох інстанцій, встановили ціну — 3% від вартості землі. І знову, де ж пенсіонерці взяти щомісяця по три тисячі гривень, щоб тільки за землю платити?

Проте іншого вибору їй взагалі не надали: або орендуй і голодуй, або прощайся із землею. А ще вже хтось, напевно, накинув оком на мамину землю, бо межі ділянки порушені з відома селищної ради.

Як розв’язати цю проблему?

О. ЖУМАЙЛО, селище Овідіополь, Одеська область

Науковцеві, винахіднику, громадському діячеві Василеві Назаровичу Каразіну 10 лютого виповнюється 240 років із дня народження.  Сучасники і дослідники його життя називали і називають Каразіна «українським Ломоносовим». Він залишив після себе багато праць у різних галузях знань, особливо цінними були його відкриття та винаходи в харчовій промисловості, метеорології й хімії.
Але головною справою життя славетного освітянина стало створення Харківського університету, названого наприкінці ХХ століття його ім’ям. До речі, це був чи не єдиний приклад в Україні, та й у всьому світі таких набереться небагато, коли університет названо не на честь монарха чи високої політичної фігури, а на честь ініціатора його створення. 

Я власник земельного паю. У 2010 році здав його в оренду приватному підприємству, на підтвердження чого маю всі належні документи. За угодою вони мені платили 1,5% від вартості землі.

У 2012 році, згідно з постановою Кабміну № 1185, за кожен орендований гектар ріллі орендар має платити від 700 до 800 гривень. Інші сільгосппідприємства, які орендують землю у моїх односельців, цієї постанови дотримуються і платять людям чесні гроші. А мені не доплачують, мій орендар законодавство ігнорує. Коли я прийшов до них з претензіями, отримав лаконічну відповідь: «Не подобається — йдіть геть!»

Тож маю два запитання:

1. Чи згадана постанова Кабміну обов’язкова до виконання всіма сільгосппідприємствами, які орендують землю у селян?

2. Куди можу поскаржитися?

М. ЧОРНЕНЬКИЙ,
с. Пришиб, Харківська область

Ризик переохолодитися чи застудитися завжди є. У холодну пору він, звісно, зростає. Однак коли навколо тебе один за другим порожніють стільці колег, а дані відділу кадрів нагадують фронтове зведення, заклик «Лікуйся, хто як може!» стає вкрай актуальним. Пропорційно зростає й частка тих, хто звик шукати відповіді найлегшим шляхом, — через Інтернет. Замість того, щоб просто уважно слухати в дитинстві бабусю. Наші ж бо мудрі старші жінки знали: аби придушити хворість у зародку, можна обійтися без антибіотиків, вчасно вдаривши по хворобі цілющими напоями, користь яких перевірена століттями. Тож прислухаймося хоч тепер.  

Знаєте, що спільного в дегустаторів усіх мастей? Вони не курять! І дегустатори страв, і вина, і «дегустатори» парфумів. І навіть — дегустатори цигарок! Воно й не дивно: куріння убиває смакові рецептори, псує нюх, викликає надмірне слиновиділення, провокує гастрит та виразку шлунка. Який же з курця експерт смаків та ароматів? Ніякий! Та й у того, хто сам не курить, але дихає чужим димом, теж усі органи чуття потихеньку відмовляють.

З огляду на ці факти дуже логічною видається повна заборона на куріння у кафе, барах та ресторанах, яка почала діяти з 16 грудня минулого року. Тепер у гурманів є всі шанси по-справжньому насолодитися смаком їжі. 

Майже 70 років тому, в липні 1943-го, фашистські загарбники після нелюдських катувань розстріляли на подвір’ї садиби партизанську родину Макаренків, глава якої Адам Семенович був відомою людиною в селищі Брусилів на Житомирщині. Після війни його рідний брат спорудив на могилі скромний пам’ятник жертвам цієї трагедії, і дорога до нього ніколи не заростала споришем. Шана і пам’ять повсякчас вели сюди земляків, що завдячували замордованим односельцям за мирне небо над головою, врятовану від фашистської неволі рідню, те тепло, яким зігрівав дядько Адам сиріт чекістських катівень у голодному 1933-му, відриваючи від своїх дітей шматок глевкого буханця.

— Таке не забувається, не повинно забуватися, — каже 88-річна жителька Брусилова Олена Нестерівна Кирилюк, на долю якої разом з єдиною вцілілою з партизанської родини Макаренків молодшою донькою Ларисою Адамівною випало стати свідками тієї трагедії: щиросердні сусіди встигли заховати дівчаток у льоху. — Дядька Адама в нас любили всі. 

Коли мого батька розстріляли енкаведисти, він по-батьківському не дав померти від голоду нашій сім’ї.

Та чи гадали ці старенькі шановані жінки, що в нашу мирну днину їм доведеться вступити в двобій — тільки не з ворогами своєї рідної землі, а… з місцевою владою.

Думаю, більшість киян, чий шлях на роботу або додому пролягає центральними вулицями нашої славетної столиці, погодиться, що ходити тут небезпечно. І не тому, що на голову може впасти бурулька. А вона таки може впасти, в чому нещодавно «переконалася» моя голова. Добре, що вдягнена була у товсту шапку, тож цього разу обійшлося. 

Проте небезпека чигає на пішоходів не лише з «повітря», а й на землі. Так, нещодавно вранці йду собі Хрещатиком на ділову зустріч і тут в якийсь момент розумію, що земля піді мною хитається і я разом з нею. А вже через хвилину лежу посеред вулиці, «зображуючи» зірочку.