Я українка, бо народилася в Україні. Українською, мовою вільного нескореного народу, почала говорити скрізь: на роботі, вдома — 2014 року, коли половину території рідної Луганщини окупувала рф. Бо не мала морального права говорити мовою вбивць, які прийшли на мою українську землю все нищити.

Мирне та спокійне життя, де була улюблена робота, де прожито найкращі роки життя, залишилися в минулому. Треба було покидати домівку, бо жити з окупантами, дихати з ними та колабораціоністами одним повітрям означало для мене втратити людську гідність назавжди. Залишивши житло, друзів, усе-таки жила надією повернутися додому. Життя почалося в новому статусі — внутрішньо переміщеної особи.

На новому місці пообіцяла собі перед пам’яттю вбитих та скалічених воїнів, дітей і людей похилого віку, перед тими, хто втратив житло внаслідок бомбардувань, і тими, хто змушений був покинути свій добробут, спілкуватися лише рідною мовою предків, бо мені не «какая разніца». А головне, щоб мене було легко відрізнити від убивць, загарбників, прихильників «рускава міра» — зрадників Батьківщини.

Вісім років життя на новому місці очікувала, що Луганщина знову буде цілісною в адміністративних межах і з українським стягом в обласному центрі. Але не так сталося, як хотілося, бо в Україні почалася 2022-го вже повномасштабна війна. І знову вдень і вночі довелося сидіти в бомбосховищі, а в перервах між обстрілами вистоювати довжелезні черги до крамниць, банкоматів та аптек.

У надії, що ось-ось усе закінчиться, минули два нестерпні тижні втраченої надії.  Але 8 березня, коли в місті вже повністю було перебито всі комунікації (воду, світло, газ), безжалісно зруйновано та спалено все, що вміщає поняття навколишній світ, довелося знову, як і вісім років тому, приймати рішення тікати в нікуди.

Я переконана, що янгол-охоронець — це підсумок енергії любові. Любові людей, яких я зустріла, приїхавши в місто Світловодськ Кіровоградської області. Найважливішими людьми в моєму житті під час цієї клятої війни стали зовсім не знайомі раніше з родини Білоног: Любов Михайлівна, волонтерка з інвалідністю,  і її син  В’ячеслав — герой, що боронить Україну на війні, щоб його Кіровоградщина спала спокійно, а ворог не увійшов у його дім та дім його батьків.

Сім’я Білоног надала мені та синові безплатно двокімнатну квартиру з усіма зручностями в центрі міста. На моє запитання, чому вони вирішили не брати з нас гроші за проживання, Любов Михайлівна відповіла: «Мій син воює за те, щоб вимушені переселенці скоріше повернулися додому, а не заради того, щоб на вашому горі за­робляти під час війни».

Ці люди стали для нас не просто найкращими друзями і джерелом підтримки. Пані Любов — вправна господиня, овочі і фрукти, які вона виростила власноруч, завжди були і є на нашому столі.

Білоноги наповнили добром моє життя, переживають зі мною всю трагедію війни. У народі кажуть, що друзі —  це третє плече. Дружба — це одне з найважливіших почуттів кожної людини. Вона дуже цінна й важлива. П’ять місяців війни мене оточують люди, жити поруч з якими — неймовірна радість. Відтепер знаю, який вигляд має добро та зло, правда і брехня, вірність і зрада, життя та смерть. Мені  довелося подивитися їм в очі. І не просто подивитися, а жити, боротися й виживати. Попри розпач та неймовірний біль втрати назавжди рідних людей, малої батьківщини, моєї долі, домівки.

Люди! Любіть, цінуйте, шануйте кожну мить життя. Усі війни закінчуються. Ця обо­в’язково закінчиться перемогою Збройних сил України й усього українського народу над російською нечистю. І ми обов’язково підійме­мо тую червону калину! І дочекаються сини й доньки повернення героїв у свої родини!

Хочу висловити слова вдячності сім’ї Білоног, яка стала для мене другою родиною. До кінця життя буду вдячна їм за прихисток і згадуватиму їх у молитвах. Будьте здорові, щасливі та обов’язково живі. Низький вам уклін!

Наталія САГІНА,
внутрішньо переміщена особа