З Великодніми святами пов’язані у Лариси Канюки найкращі спогади дитинства. У святково прибраній оселі, коли все дихало очікуванням Пасхи, вона, мале дівча, сідала за стіл поруч із Цецилією Німейчук, найповажнішою у краї писанкаркою, і спостерігала за народженням у руках майстрині веселкового дива. За своє довге життя чернівчанка пані Цецилія досконало вивчила буковинську писанку, запозичивши свого часу майстерність у видатних писанкарок. Розписані нею справжні, тобто шкаралуп’яні, писанки дарували навіть вінценосним особам. Якось їх замовив у пані Цецилії за великі гроші сам митрополит Буковини Віссаріон і попросив зробити якнайкраще, бо призначалися вони у пасхальний дар королю Румунії Міхаю, під короною якого у ті часи перебувала Буковина. Пані Цецилія подарувала потім Ларисі свій альбом, куди все життя замальовувала бачені нею стародавні писанки.
Золото стародавніх рецептів
Писанка, яка була оберегом родинного щастя, символом радості й достатку, вважалася найціннішим подарунком. Закодовані на ній у прадавніх солярних знаках і бесконечниках щирі світлі побажання неодмінно мали здійснитися. Лариса і собі з малих літ бралася за віск і фарби, складаючи за їхньою допомогою барвисті візерунки на рівній білій поверхні, що, не маючи кінця-краю, приховувала модель Всесвіту з пульсуючим у ньому життям.
Проте одного разу вона побачила писанки, від яких довго не могла відвести очей. Вони вигравали переливами барв, багаті орнаменти виблискували перлами і венеційським бісером. Старовинні писанки-викладанки (бо їх викладали з намистин) зібрав у невеличку колекцію товариш Ларисиного батька (а він був священиком) отець Андрій Гриволь. Дві з них стали для Лариси Канюки безцінним дарунком, визначивши її творчу долю.
До писанок з бісеру Лариса повернулася з професійною зацікавленістю вже коли працювала майстром народних промислів у відділі прикладного мистецтва художнього фонду при Чернівецькій філії Спілки художників України. Вирішила зробити власними руками барвисту викладанку — диво свого дитинства. Певна річ, яйце з його тендітною шкаралупою не здатне витримати ваги перлів. Для бісерної писанки брали, як правило, за основу виточене з дерева бездоганне «яйце». На нього наносили особливий розчин з природних смол, на якому й трималися крихітні скляні намистини.
Не було проблемою знайти бісер потрібних кольорів, замовити дерев’яні заготовки. Але як і з чого приготувати ∂рунтовку, саме таку, як колись робили наші предки? В кого питала — ніхто відповіді не знав. Не знаходила її рецепта ні в книжках, ні в музейних архівах. Здавалося б, секрет цього унікального бісерного ремесла втрачено назавжди. Але майстриня вирішила не здаватися і відкрила у своїй скромній чернівецькій квартирі справжню лабораторію алхіміка. Дістала старі мідні казани, експериментувала з воском, парафіном, живицею з сосни і ялиці. Тривалі пошуки таки увінчалися успіхом: самобутню формулу приготування на природних компонентах смоляної основи під бісер було знайдено, а давнє народне ремесло, що межує з мистецтвом, відроджено з небуття.
Красиво і багато — народна формула життя
Технологія виготовлення усіх складових незвичної писанки, підбір необхідного інструментарію, організація орнаменту (потрібно розрахувати з точністю до міліметра всю площину під розпис), самі орнаменти, їх колористика — все довелося відроджувати з нуля. Коли ж у 1992 році Лариса продемонструвала свої витвори на виставці першого Міжнародного фестивалю писанкарів України та української діаспори, захопленню бісерним дивом із Чернівців не було меж.
— Якщо Україна дала світові писанку, то Буковина — особливу писанку, з бісеру, витвір унікальної бісерної культури, притаманної саме нашій землі синіх гір та буків, — розповідає Лариса Канюка. — Бісерна писанка — це цікавий орнаментальний декор, сміливі поєднання кольорів чистих, соковитих, життєдайних. На неї впливає символіка традиційної писанки, але узори складаються за власними законами.
Майстриня використовує кілька орнаментальних напрямів, що зберігають традиції народних візерунків із прадавніх символів: квітково-рослинно-пташкові, різні комбінації із хрестів, солярних знаків — одне слово, все, що пов’язане в народній уяві з вірою, щастям, любов’ю.
— Є у нас на Буковині таке унікальне слово: віцегорно, тобто багато, красиво, гонорово, з найвищою майстерністю. Отак віцегорно буковинці здавна облаштовували своє життя — роботу, побут, вбрання, — веде далі пані Лариса. — Дивовижна бісерна культура якнайповніше відображає прагнення наших людей до краси і заможності. Вироби з бісеру навдивовижу гарні, багаті й довговічні водночас.
Бісером гаптували стрічку у весільному вінку нареченої і капелюшіння заміжньої жінки у святковому строї. Надзвичайно гарний вигляд мають вишиті перлами сорочки, гердани, горбатки, кептарі. Чоловікам прикрашали ними пояси, футляри для кишенькових годинників — дзигарків, що були колись предметом розкоші. А писанки з бісеру робили тільки на замовлення і дарували з найкращими побажаннями в найурочистіші моменти життя — на заручини, весілля, хрестини. Вони не були аж дуже поширені, адже на їхнє виконання йшло багато часу і дорогі матеріали.
Париж у захваті від буковинських писанок
Уже багато років Лариса Іванівна (а вона навчалася на історичному факультеті Чернівецького національного університету, у Львівській національній академії мистецтв) працює директором обласного Центру культури «Вернісаж». Її стараннями центр нині має сучасну матеріально-технічну базу і схожий, образно кажучи, на писанку, коли все довкруги красиво, чисто і заповнено світлом. При «Вернісажі» діє студія народного мистецтва «Сварга». Народні майстрині Наталя Суруджій і Світлана Красовська вчать дітей усіх секретів розпису писанок, вишивання, зокрема й бісером.
Свої викладені перлами писанки (ніжні біло-перламутрові й лазурово-сині із золотавим візерунком, яскраво-червоні, соковито-зелені) Лариса Канюка любить дарувати друзям. У багатьох з них вже зібралися цілі колекції. Представлені ці маленькі бісерні дива у багатьох музеях, українських бібліотеках, заснованих у різних країнах, де зберігають національний дух і колорит. Одна з прихильниць таланту Лариси Канюки берегиня українства Ярослава Йосипишин — директор Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі. Бібліотека зберігає безцінні духовні скарби нашої нації. Щоразу перед Великоднем там, як це ведеться в усій Україні, проводять майстер-класи з писанкарства. Приходять різні люди. І щоразу вибагливий Париж захоплюється українськими писанками, бісерними зокрема.
Ми в Google+