З давніх-давен честь була привілеєм еліти будь-якої держави. Дотримання законів честі поряд з офіційними законами вважалося почесним обов’язком, який вигідно відрізняє певний прошарок суспільства від решти.

Згадаємо лицарські часи: чи знаєте ви, хто такі герольди? Ошатно вдягнені чоловіки з перами на капелюхах, що вміли гарно сурмити, відкриваючи лицарські турніри? Це лише зовнішній бік. Насправді герольди були арбітрами з питань лицарської честі, їхній присуд не піддавали сумніву. Щоправда, карати смертю чи навіть ув’язненням вони не могли, в їхньому розпорядженні були тільки засоби суспільного впливу, але дієві.

Лицаря, що порушив закони честі, герольд не допускав на турнір. Порядні лицарі гребували запрошувати нечестивця на бенкети чи полювання і самі ігнорували запрошення від нього, король не приймав його при дворі і не міг дати жодної державної посади. Навіть на війні лицарі вважали за образу для себе битися поряд із таким суб’єктом.

Що ж це були за правила честі? Вони нескладні, до того ж неписані, тому багато трактувань, але неодмінно трапляються такі: вірність сюзерену, неучасть у несправедливій справі, зокрема у неправедній війні, захист майна підданих (тобто від розбійницьких наскоків сусідів), допомога слабким і невинним тощо. Широковідома формула лицарства, яку наслідували і в пізніші часи: «Життя — королю, душу — Богові, честь — нікому».

До речі, у кодексі честі російського офіцера, складеному ще 1804 року, який популяризують у Росії й нині, про неучасть у несправедливій справі — жодного слова. Це й зрозуміло!

Багато хто чув про кодекс японських самураїв «Бушидо», який теж має багато трактувань, але основну ідею можна сформулювати кількома словами: жити треба з чітким усвідомленням того, як слід чинити самураю і що ганьбить його честь. Наприклад, вимагати від самурая дати чесне слово означало тяжку образу — йому і так заборонялося брехати. Самурай, чию честь зганьблено, мусив накласти на себе руки або ж ставав покидьком суспільства, якому гребували навіть подавати милостиню.

Старі російські письменники з подивом відзначали своєрідні правила честі, що існували у купецькому середовищі царської Росії: купець міг обманути покупця і навіть вихвалятися цим, але якщо вже давав купецьке слово, то воно було непорушним. Описано, наприклад, такий епізод: купець просить іншого купця, якого ледве знає, передати гроші товаришеві в інше місто, не вимагаючи розписки, бо впевнений, що передача потрапить куди слід.

Чому він так упевнений? Бо знає: якщо купець порушить слово, ця новина скоро пошириться у професійному середовищі, й ніхто не схоче мати справу з нечесним партнером, а торгівля — така річ, що тут без взаємної довіри неможливо.

Тепер подивімося: якщо раніше керівна еліта суспільства мала не тільки привілеї, а й певні моральні зобов’язання, продиктовані законами честі, тому й справді могла називатися елітою, то що тепер? Недостойна людина, яка правдами-неправдами дорвалася до влади, може обманювати своїх виборців і все суспільство, красти, стріляти в людей, творити які завгодно інші негідні речі — і що? А нічого! Навіть якщо й має колекцію зброї, то накладати на себе руки не квапиться.

Можна криком кричати про це, писати, збирати громадськість. Єдиний ефект — отримаєте кислотою в обличчя чи биткою по голові у підворітті. У суспільстві повністю знівельовано, фактично зведено нанівець не лише дієвість суспільного осуду, а саме це поняття.

Тому й сформувалася національна, з дозволу сказати, еліта, сучасне гасло якої: «Життя — собі, душу — грошам, честь — а що це таке?» І в тому, що так сталося, є частка провини кожного члена суспільства, який живе за принципом: «Хай краде, але ж і для людей щось робить!» А тому й робить, щоб ви й надалі дотримувалися політики компромісу зі злом.