На одному з модних нині телевізійних токшоу затятий фанат права «народу Донбасу» на особливий статус запінившись репетував, що він категорично проти того, щоб це питання виносили на всеукраїнський референдум. Мовляв, з якого дива львів’яни чи полтавці мають вирішувати, як жити «рускоязичним» на Донеччині й Луганщині?

На перший погляд, нібито правильна заява, хоч відразу виникає зустрічне запитання: чому фактично всі роки української незалежності ми жили під диктат «рускоязичних» регіонів? І на апробованих ще з радянських часів принципах «демократичного централізму», коли начебто голосують всі на рівних, а потім меншість підкоряється рішенню більшості.

Задля цього РРФСР стала єдиною союзною республікою, в якій не було власного центрального комітету компартії. У підсумку доленосні рішення демократично ухвалювали представники 14 республіканських цк та кількох десятків російських обкомів і крайкомів.

Аналогічна ситуація у нинішній Московській православній церкві, де у святійшому синоді, очолюваному патріархом Кирилом (Гундяєвим), митрополит Київський і всієї України Онуфрій має таке саме право голосу, як і численні російські митрополити. Це попри те, що на території всієї Росії 15 тисяч православних парафій, а в Україні — 10 тисяч громад Української православної церкви Московського патріархату.

У ситуації з Верховною Радою України навіть не було потреби вдаватися до такого шулерства, бо, наприклад, станом на 1 січня 2013 року в Криму та Донецькій, Луганській, Харківській і Одеській областях було 13,7 мільйона осіб, або 30,2% всього населення України. Отож на цілком законних підставах ці регіони обирали майже третину депутатського складу вищого законодавчого органу держави, а з урахуванням фінансових потужностей тамтешніх олігархів фактично скуповували ще десятки мажоритарних округів, у підсумку диктуючи свою волю решті областей.

Мало змінилася ситуація й нині, коли жителі анексованого Росією Криму вже не беруть участі у виборах до Верховної Ради України. Як засвідчують офіційні статистичні дані, в Донецькій і Луганській областях без урахування тимчасово окупованих територій станом на 1 січня 2019 року було 4165,9 тисячі та 2151,8 тисячі жителів. Доречно нагадати, що на 1 січня 2013 року в цих областях було 4375,4 тисячі та 2256,5 тисячі осіб.

Неважко підрахувати, що навіть суто математично (без природного скорочення населення) у Донецькій псевдореспубліці мало б залишитися 209,5 тисячі осіб, а у Луганській — 104,7 тисячі. Якщо вірити цьому, то міські вулиці Донецька й Луганська вже давно безлюдні.

Насправді це не так, і є логічне пояснення цього: багатомільйонне населення ОРДЛО числиться переселенцями, отримуючи пенсії й соціальні виплати на території України, а фактично живучи і сплачуючи податки у так званих ДНР і ЛНР. Саме тому проросійські політичні партії в Україні вимагають надати право голосу цим псевдопереселенцям, щоб знову нав’язувати всім нам диктат Донбасу.

Однак навіть без урахування цієї загрозливої обставини нинішня виборча система України далека від справедливості, бо тільки шість областей (Донецька, Луганська, Харківська, Одеська, Дніпропетровська, Львівська) та місто Київ обирають майже половину складу Верховної Ради. Голоси решти 18 областей у середньому мають 3% загальної кількості народних депутатів, що можна назвати шепотом, ніж повноважним представництвом великих за площею, але не за чисельністю населення територій. Так фактично проігноровано потреби й особливості таких регіонів, як Полтавщина, Черкащина, Вінниччина, Хмельниччина тощо, а це скарбниця українських національних традицій і потужні аграрні локомотиви вітчизняної економіки.

Вихід із цієї несправедливої ситуації вже давно придумав світ. Це двопалатний парламент, одну частину якого обирають загалом у державі пропорційно до кількості виборців, а другу — від регіонів, кожен з яких, незалежно від чисельності населення, делегує однакову кількість своїх повноважних представників.

Зрозуміло, що не йдеться про повернення до повністю дискредитованої мажоритарної системи. Вибори в регіональну палату парламенту мають проходити за пропорційною системою з відкритими списками, окремо сформованими для кожної області. Лише за цієї умови обрані від неї нардепи будуть не лише відповідної партійності, а й шанованими і знаними людьми, гідними чесно представляти інтереси виборців. Для України це єдина можливість перестати жити під диктат Донбасу й навчитися чути голос усіх регіонів України, а не лише електорат регіоналів із сепаратистськими настроями.