Як допомогти родинам, де є зниклий безвісти? Чи однаково горе від невідомості переживають люди по обидва боки розмежування? Такі питання пропонує поставити перед собою кожному відвідувачу фотопроект Брендана Хоффмана «Невідомість. Сім’ї зниклих безвісти з обох сторін конфлікту», який підтримав український офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) та привіз на Донбас, приурочивши до старту нової соціально-психологічної програми.

Намальовані вітрила надії

Цю фразу вимовив голова делегації МКЧХ в Україні Алан Ешліманн. На той момент я стояла поруч з жінкою та її восьмирічним сином і читала анотацію до фотознімка, на якому мати притискає до грудей коробку з намальованими вітрильниками.

«Наталя тримає в руках коробку від моделі корабля свого сина Олександра, який зник навесні 2014 року. Вона із захопленням розповідає про хлопця, який дуже любив майструвати з самого дитинства, допомагав їй у всьому. Мріяв створювати літаки й вертольоти. Мати нічого не знає про долю дитини. Вона має право знати», — читала сєверодонеччанка своєму синові.

Хлопчик крутив головою, а в жінки забриніла сльоза. Стенди були виконані так, що здавалися книгами, розкритими для нас.

На фотознімках Брендана Хоффмана люди по обидва боки лінії розмежування. Фото УНІАН

Пізніше я дізналася, що, за даними МКЧХ, нині в Україні не менш ніж 1000 сімей розшукують своїх близьких. Через два роки після початку збройного конфлікту проблема зниклих безвісти осіб залишається дуже гострою. 88% людей, чиї родичі зникли безвісти, розшукують своїх близьких, і дві третини з них вважають, що їхні родичі живі. 96% зниклих безвісти осіб — чоловіки, і майже половина з них не мають ніякого стосунку до військової служби.

«Сєверодонецьк став першим містом Донбасу, де відбулася виставка. Коли ми говоримо про сім’ї зниклих безвісти, треба розуміти, що сам факт невідомості — джерело страждання, оскільки близькі балансують між надією та необхідністю жити далі, рухатися вперед, — заявив під час урочистого відкриття Алан Ешліманн.— Сім’ї з обох боків лінії зіткнення відчувають однаковий біль».

Родинам зниклих безвісти може допомогти закон

Ось це якраз питання: чи однакові страждання та біль по різні боки лінії розмежування?

«Війна буде йти, допоки ми біль не будемо відчувати однаково, — каже очільник області Юрій Гарбуз, який також уже відвідав виставку. І додає: — Я постійно звертаюся до людей, які опинилися по той бік лінії розмежування. Ось і тепер хочу сказати: вірю, що така виставка скоро відбудеться й на території, яка тимчасово не підконтрольна Україні».

Бо проблеми пов’язані між собою.

12 липня 2014 року зникли обидва сини Любові Степанівни Лукаш із Валуйського Станично-Луганського району. «Поверталися з Петрівки додому на двох машинах, і десь о 12-й їхні телефони перестали відповідати. Тільки й дізналися потім, що Микола та Олександр їхали, бо хлопці на блокпосту їх запам’ятали: мій старший син майор міліції, і він пред’явив службове посвідчення. Та одразу з’явилися люди в чорному, покидали їх у ті ж машини і повезли невідомо куди, —розповідає мати.— Відтоді нічого не знаємо про долю синів. Нам лише сказали по секрету, що останній сигнал від них був з колишнього радгоспу «Батьківщина», де тоді стояв один з добровольчих батальйонів. Зверталися ми з чоловіком по всіх усюдах. У мене з собою повна сумка листів. Відповіді звідусіль, як під копірку — мовляв, таких не затримували, кримінальної справи немає».

23 грудня 2014 року пішов у розвідку з групою і не повернувся новоайдарець Юрій Гринько. І досі мати Раїса Іванівна та дружина Наталя не вірять у страшну біду.

«Син був доброволець. Відтоді й дотепер по інтернету «крутять» відео, як розстріляли українську розвідгрупу», — плаче Раїса Іванівна.

«Відео зробили росіяни з «ЛайфНьюс», там повідомляли, що була розстріляна українська розвідгрупа в кількості трьох осіб. Показали тіла, щоправда, обличчя були накриті рядном. Показали документи, і нашого Юри теж, — пояснює Наталя. — Але кримінальної справи немає досі. І офіційного підтвердження смерті немає. У поліції Юрій числиться як зниклий безвісти».

Наталя каже, що вони намагалися зв’язатися навіть з «тією стороною», щоб тіло віддали, аби можна було солдата поховати по-людськи. «Пішла я навіть на перемовини з бойовиками. Ті мені відповіли, що «укропів не ховаємо у себе, бо то бур’ян». Заявили, що тіла загиблих переправляють на українську сторону. Мовляв, шукайте у себе», — каже Наталя. А свекруха додає: «А я надії не втрачаю. Серце каже, що він живий».

Я запитала цих жінок, чи хотіли б вони, щоб таку виставку показали в Луганську.

«А чому б ні? Може, хтось побачить та згадає мого сина», — відповіла Раїса Іванівна.

«Там не зрозуміють. Там вважають, що наші чоловіки йдуть вбивати їх, тобто вороги», — сказала Наталія Гринько.

То що ж робити?

На думку очільника делегації МКЧХ в Україні, впоратися з бідою допомогли б такі кроки, як ухвалення закону про зниклих безвісти, а також створення національної комісії, яка б синхронізувала та координувала дії всіх, хто залучений до пошуку. Такий закон гарантував би права сім’ям зниклих безвісти, а також передбачав би для них систему фінансової допомоги. Крім того, щоб прискорити процес розшуку, необхідно створити багатосторонній механізм, який залучав би виконавців по обидва боки лінії розмежування, і це допомогло б прискорити справу. Потрібен також загальний список усіх зниклих безвісти.

«МКЧХ готовий бути нейтральним, незалежним посередником у діалозі між сторонами конфлікту», — підкреслив Алан Ешліманн.

Стук у хвіртку... серця

«Цими днями МКЧХ започаткував програму «Супровід». Наша мета — допомогти людям, які зазнали збитків або мають ті чи ті потреби через зникнення свого родича», — каже психолог МКЧХ Анна-Христина Енрікес.

За її словами, в багатьох членів таких родин є проблеми зі здоров’ям, особливо коли йдеться про літніх людей, батьків зниклих безвісти. Загострюються їхні хронічні недуги, погіршується стан здоров’я.

«Те, що ці люди відчувають, ми називаємо непережитою або невизначеною втратою. Це найгірший вид втрати, — підкреслює Анна-Христина Енрікес. — Родини живуть у повному незнанні: чи живий зниклий безвісти, чи ні. Щодня люди згадують зниклого родича, чекають на його повернення, і це емоційно дуже виснажує. Уявіть, що мати зниклого безвісти заходить до його кімнати, сідає на ліжко, де той колись спав, або кожного разу йде до хвіртки, бо хтось постукав… Життя у такій невизначеності — це головна проблема для людей».

Подумалося: а чи був період в історії нашої країни, коли матері, дружини, наречені не чекали цього «стуку хвіртки»?

Чечня та Кабардино-Балкарія, Вірменія та Грузія, Азербайджан і Таджикистан — така особиста «географія» роботи останніх років для самої Анни-Христини Енрікес. На моє запитання — чи однакове горе повсюди, відповідає:

«Про горе так не скажеш. Але ось страждання, спричинене ситуацією невизначеності через зниклого родича, приблизно однакове всюди. Тому основна мета психологічної підтримки, яку ми надаємо, — навчити людей жити в цій ситуації невизначеності. Навчити жити сьогоденням, утримуючи в пам’яті родича, котрого немає поряд. Цю програму ми впроваджуємо тепер спільно з українським Червоним Хрестом».

Нині під патронатом нового проекту Червоного Хреста 12 сімей з Луганської області, в яких є рідні, що зникли безвісти.

«Але це не означає, що більше таких сімей немає, — впевнена Анна-Христина Енрікес. — Потрібне широке інформування про програму «Супровід» МКЧХ. Ми хотіли б запропонувати людям, у сім’ях яких є зниклі безвісти, обов’язково реєструватися, щоб отримати нашу допомогу».