Популярна українська пісня «А льон цвіте синьо-синьо», як і народні твори про хміль, нині викликають двоякі асоціації. Крім суто ліричних, вони ще спонукають до ностальгічних згадок про часи льонарської і хмелярської слави країни. Нині до переліку зниклих із полів традиційних сільгоспкультур дедалі стрімкіше наближається жито.

За наше… нас бито

На Житомирщині валовий збір жита досяг максимуму в 2004 році, коли урожай сягнув 174,9 тисячі тонн. Це становило більш як половину тодішнього намолоту пшениці, що дало змогу забезпечити потреби області й продавати жито в інші регіони України. Пропозиція істотно перевищила попит, що призвело до обвалу цін і, відповідно, зниження інтересу аграріїв до вирощування жита.

На відміну від дедалі популярніших на українських ланах пшениці, кукурудзи, ріпаку і соняшнику, ціни на які насамперед формує експорт, традиційні для України жито і гречка — сільгоспкультури для внутрішнього ринку. Цим зумовлене різке падіння вартості у разі перевиробництва обох цих сільгоспкультур та обмеженість її верхньої планки через низьку купівельну спроможність населення.

Якщо гречку ще можна завезти з Китаю, де її використовують як корм для птиці й не особливо переймаються споживчою якістю фуражу, то потенційні експортери жита — лише Білорусь і Росія. Торгівля з останньою нині обмежена, а ось білоруська сировина останніми роками вже стабільно на кілька сотень гривень дешевша, ніж українська, що спонукає вітчизняних хлібопекарів керуватися законами ринку, а не патріотизму.

У підсумку реалізаційна ціна вітчизняного жита торік упала до 2950 гривень за тонну і стала на третину нижчою, ніж на пшеницю. Якщо врахувати, що виробничі витрати на вирощування обох сільгоспкультур фактично однакові, а середня урожайність жита і пшениці на Житомирщині торік становила 22 та 41,6 ц/га, то не варто дивуватися, що рентабельність першого лише символічні 4%, а дедалі популярнішого пшеничного збіжжя — у межах 25—38%.

Отож цілком закономірно, що рік у рік на Житомирщині, як і загалом в Україні, площі під житом скорочують. Наприклад, в області 2008 року його вирощували на 63,7 тисячі га, позаторік — на 29,7 тисячі, а торік — на 26,2 тисячі га. Та насправді ситуація ще гірша, бо це площі у господарствах усіх категорій.

Всезнаюча статистика засвідчує: на Житомирщині житом в особистих селянських господарствах населення стабільно засівають 8—9 тисяч га. На сільгосппідприємствах його торік зібрали на площі 17,5 тисячі га, а восени посіяли на 8,7 тисячі. Фактично озимі клини, зайняті цією традиційною для області сільгоспкультурою, на дядькових городах і великих ланах нині однакові за розміром. Однак проблема в тому, що, на відміну від картоплі, левову частку товарного врожаю якої забезпечують господарства населення, вирощені одноосібниками зернові — не для продажу, а для власного споживання.

Неважко порахувати, що із 8,7 тисячі га зайнятих житом полів із середньою врожайністю 22,0 ц/га сільгосппідприємства Житомирщини зберуть восени приблизно 19 тисяч тонн збіжжя. Власна річна потреба області лише у продовольчому житі — 25 тисяч тонн, що неминуче призведе до його дефіциту, хоч Полісся мало б забезпечувати ним південні регіони України, де теж шанують житній хліб.

Хліб «український», сировина — білоруська

Колись нас переконували, що ринок — найкращий регулятор економіки. Ситуація в аграрній галузі це підтверджує, бо коли 2004 року валовий збір зернових на Житомирщині становив лише 819,3 тисячі тонн, то 2017-го він наблизився до 2 мільйонів, а торік сягнув 2,4 мільйона тонн.

Аграрії області вміють і можуть вирощувати рекордні врожаї. Однак ринок, точніше, рентабельність конкретних сільгоспкультур диктує, що саме сіяти і збирати. Головними зерновими культурами стали кукурудза, на яку припадає понад 60% валового збору, і пшениця, частка якої хоч начебто скоротилася порівняно із показником 2004 року із 37,8% до 25,4%, однак у натуральному обчисленні зросла із 309,8 до 607 тисяч тонн. У фаворі ріпак і соняшник, площі під якими торік порівняно з попереднім роком зросли відповідно в 1,7 раза та на чверть. Середня рентабельність вирощування всіх цих сільгоспкультур у межах 30—60%.

То може, жито з його фактично нульовою прибутковістю вже нікому в Україні не потрібне і, як призабута пшениця-полба, має поступитися місцем на полях продуктивнішим сільгоспкультурам? Однак вчені стверджують, що житній хліб заслужено отримав назву «українського», бо це не тільки традиційний для нас харчовий продукт, а й важлива складова здоров’я.

Вживання 550 грамів житнього хліба на добу повністю забезпечує потреби дорослої людини у залізі й фосфорі та на 40% — у кальції. Ненасичені жирні кислоти, що містяться в житі, сприяють розчиненню холестерину, а це профілактика атеросклерозу. Клітковина поліпшує перистальтику кишечника й адсорбує та виводить з організму шкідливі речовини. Отож народна мудрість цілком обґрунтовано стверджує, що пшеничний хліб — для свята, а житній — для роботи, бо надовго дає сили і відчуття ситості.

Нині далеко не кожна господиня навіть у селі зуміє спекти традиційний український хліб із житнього борошна, але, на відміну від полів сільгосппідприємств, частка посівів жита серед зернових культур в особистих селянських господарствах на Житомирщині вже стабілізувалась на позначці 9%. Фахівці пояснюють, що одноосібники вирощують його насамперед як цінну фуражну культуру, використання якої в раціоні свиней сприяє приросту і здоров’ю тварин.

До речі, як не для преси визнають аграрії, на сільгосппідприємствах області невигідне жито переважно вирощують не для збуту, а теж для свиней на власних тваринницьких фермах. Тимчасом як на виробництво хліба «українського» дедалі частіше йде борошно із закупленого у Білорусі зерна, що робить країну залежною від імпорту і може загрожувати її продовольчій безпеці.

Хіба сусіди прогодують нас?

Ситуація із житом мимоволі спонукає до асоціацій із ще пам’ятним дефіцитом гречки. Однак на відміну від неї, хліб — справді всьому голова, тож перетворення соціального за значимістю житнього буханця на малодоступний за ціною делікатес загрожує істотно важчими наслідками.

Уже перевірений на гречці рецепт із не меншим успіхом заохотить аграріїв вирощувати жито, але потребує централізованих рішень. На відміну від сакральної для українців крупи, прийнятну для споживачів ціну на яку кожна з областей утримувала самотужки, стимулюючи розширення посівів гречки дотаціями із місцевих бюджетів, жито потребує іншого підходу.

Традиційну для Полісся сільгоспкультуру, яку тут вирощують для потреб усієї України, мають дотувати не коштом жителів Житомирщини, Чернігівщини чи Рівненщини, а з державного бюджету. Інтерес до вирощування жита буде лише за умови рентабельності його виробництва на рівні пшениці, як це зробили в Білорусі, де за однакових з українським Поліссям умов урожайність цієї культури майже удвічі вища, бо є сенс вносити під неї мінеральні й органічні добрива.

Не дивно, що сусіди готові експортувати нам своє житнє збіжжя. Отож Україні потрібна не лише загальнодержавна програма стимулювання розширення посівів жита, яке вирощують на Поліссі для потреб усієї України, а й дієва система захисту внутрішнього ринку, що гарантуватиме справедливу ціну на вирощене зерно. Ідеться про продовольчу безпеку країни, бо залежність від експорту з Білорусі може надто дорого коштувати країні.

На один департамент — два міністри

Цієї осені Житомирщина не зможе забезпечити власні потреби в житі, не кажучи вже про його продаж іншим регіонам. Зрозуміло, що області немає жодного сенсу власним коштом дотувати вирощування цієї сільгоспкультури для загальноукраїнських потреб, але подбати хоч про себе не гріх.

Цілком вірогідно, що, крім об’єктивних причин, спрацював суб’єктивний чинник, бо Житомирська облдержадміністрація одна з небагатьох в Україні, де торік ліквідували управління агропромислового розвитку. Точніше, його реорганізували, об’єднавши з департаментом економіки. У підсумку новим утворенням нині опікуються аж два міністерства — економічного розвитку і торгівлі й аграрної політики  та продовольства.

Важко судити, наскільки це виправдано, хоч, як на хлопський розум, між загальноекономічними і суто аграрними питаннями є істотна відмінність. Отож наївно сподіватися, що є фахівці, здатні однаково добре на них розумітися, бо, наприклад, з економічної точки зору, нині справді вигідніше завозити дешевше жито з Білорусі, ніж за нульової рентабельності вирощувати власне. А за часів існування окремого управління агропромислового розвитку в області хоч і з великими потугами, але ухвалювали програми, покликані не дати зникнути тим чи тим напрямам сільгоспвиробництва, вкрай важливим для Полісся і потрібним для України.