Здається, питання, винесене в заголовок, риторичне. Проте буває, що в житті за справи беруться, м’яко кажучи, не зовсім обізнані люди. Прикладом може бути нове видання Екологічного атласу Києва. Справа ніби й потрібна. Але хто став її основним виконавцем? Можна назвати кілька установ, причетних до створення картографічних матеріалів. Проте за атлас взялася установа, яка жодного стосунку до укладання карт не має, а саме Київський міський будинок природи. Що з того вийшло? Карти безсоромно запозичили з минулих видань, а текст писали як могли. На жаль, укладачами карт попередніх видань теж були мало кому відомі люди. Тож карти, які і раніше, жахають кольорами і наповненням. Щодо тексту, то він часто видається маячнею. Ось кілька прикладів.

Характеризуючи клімат міста, автори пишуть: «Середня температура повітря в Києві була найвищою в січні та липні». Це як? Про річку сказано, що ця водойма має площу майже 0,2 квадратних кілометри. Мимоволі виникає запитання: про що йдеться — річку чи озеро? Даючи характеристику водовідведення в місті, автори наводять дві карти, одну з яких названо «Схема дощової каналізації», а друга «Мережа відведення атмосферних опадів». А чи це не одне й те саме? Чи, може, дощ уже не належить до атмосферних опадів? І таких перлів в атласі не перелічити. 

Та не варто думати, що автори атласу — новачки в життєвих справах. Аби надати своєму творінню більшої вагомості, у праці вони зазначали, що в її створенні взяли участь багато установ — включно з тими, що належать до  Національної академії наук. Згадано й Центральну геофізичну обсерваторію імені Бориса Срезневського, яка виконує найбільший обсяг спостережень за станом довкілля в Києві. Насправді жодних відомостей укладачам атласу обсерваторія не надавала. В атласі є й рецензент — доктор біологічних наук професор Н.О. Волошина. Але чи бачила вона цей твір — теж питання. Зрозуміло, що видання виявилося недешевим принаймні тому, що його наклад — 8 тисяч. Імовірно, коштувало сотні тисяч гривень, які можна було витратити доцільніше. 

Загалом у Києві з довкіллям, а радше з екологами часто відбуваються дивні речі. У профільному Міністерстві екології та природних ресурсів працюють далекі від екології люди, а екологи прагнуть очолити те, що не відповідає їхньому  фаху: нині на посаду ректора Національного авіаційного університету претендує еколог — фахівець у процесах бродіння. На жаль, таких прикладів чимало, і часто вони пов’язані з прагненням влаштувати на посаду когось зі своїх. А чи виграє від цього держава?

Олександр КОСОВЕЦЬ, 
директор Центральної геофізичної обсерваторії, 
для «Урядового кур’єра»