У Голлівуді спостерігається бум біографічного кіно, або байопіку. Кінематографісти Росії підхопили цю тенденцію і шукають кошти на фільм «Чайковський». На головну роль розглядають і Джуда Лоу.
Не відстає й Україна, де спостерігається пожвавлення кіновиробництва. Нещодавно презентували фільм-страшилку «Тіні незабутих предків», зроблений за голлівудськими лекалами, та не за їхніми стандартами. Наступною прем’єрою став байопік «Параджанов» — пряме використання прізвища-бренда всесвітньо відомого «Тінями забутих предків» кінорежисера. Цей фільм має найбільше світових нагород серед вітчизняних стрічок. У грудні «Параджанов» виходить на екрани країни.
А на прем’єрному показі фільму зал Будинку кіно був переповнений. «Параджанов» уже має певне визнання — головний приз Одеського міжнародного кінофестивалю та висунення від України на «Оскар» у номінації «Найкращий іноземний фільм».
Стрічку створено 2013 року в співдружності України, Франції, Вірменії та Грузії. Саме ці країни стали значущими для Сергія Параджанова — вірменина, який народився у Грузії й набув за радянських часів слави українського націоналіста, а світове визнання здобув завдяки французьким глядачам і фахівцям. У Парижі на його кіношедевр, перейменований у «Вогняні коні», вистоювали черги. В Україні глядачі спершу ігнорували фільм, не сприймаючи прориву в кінематографічній естетиці. І тільки закордонний успіх змусив угледітися в кіноявище радянську публіку, чиновників… і відповідні органи, які в подальшому влаштовували йому провокації, довели до самогубства близьку Параджанову людину.
Фільм представила продюсер, автор сценарію та співрежисер Олена Фетісова. Саме сценарієм вона заохотила колег до кіновиробництва. Режисером і виконавцем головної ролі став Серж Аведікян, який живе у Франції, за камерою був один із кращих за фахом Сергій Михальчук. Ролі виконали Юлія Пересиль, Карен Бадалов, Заза Кашибадзе, Юрій Висоцький, Алла Сергійко.
Актор Аведікян без бороди більше схожий на Вахтанга Кікабідзе. Про цього харизматичного співака й актора теж можна зняти байопік. Але Параджанов ще за життя зажив слави спектаклевої людини й у підсумку створив із себе бренд. Саме такі яскраві авантюристичні особистості, що змогли закріпитися в суспільній свідомості, найбільше підходять для байопіку. Цей жанр завжди комерційно потенційний, але виправдовує сподівання лише тих, хто щось десь чув про особистість, якій присвячено кінобіографію. У просунутих глядачів є певні кліше у сприйнятті реальної особистості, які майже ніколи не підтверджуються твором.
Байопік як піджанр може розглядати певний переломний епізод у житті героя, вписувати його в епоху або зосереджуватися на кар’єрному зростанні чи особистому, аж до інтимних подробиць, житті. Автори фільму пішли найскладнішим шляхом. Вони за півтори години намагалися показати творчий і життєвий шлях кіномайстра, зосередившись на ключових сценах його життя. Саме сценах, бо Параджанову як повітря потрібні були глядачі навіть тоді, коли зазвичай прагнуть обійтися без сторонніх очей. Дехто із присутніх у Будинку кіно особисто брав участь у його витівках та виставляннях.
Кінопомреж Анатолій Вишневський, який двічі випивав у компанії з Параджановим, шкодує, що не записав його промов і своїх вражень. Та хіба він один не сприймав його як генія, хоч пан Сергій уже мав на руках довідку з ЖЕКу, що він «геній»? Про неї, сміючись, мені розповідав Юрій Іллєнко. У фільмі його грає актор, який за типажем нагадує Юрія Герасимовича періоду «Тіней…», але без його харизми і масштабу особистості, чого бракує й обдарованому виконавцеві головної ролі.
«Тіні забутих предків» став кіношедевром, бо там на основі твору Михайла Коцюбинського об’єдналися творчі досягнення режисера та оператора. Твір Коцюбинського дала прочитати Іллєнкові його теща Алісова. Він справив на молодого оператора таке враження, що той відкинув інші запрошення, погодився працювати із «Серіком Параджаняном», який знімав до того прохідне соцреалістичне кіно.
Якось по телебаченню я переглянув його фільм до співпраці з Юрієм Іллєнком, намагаючись розгледіти в кіноопусі майбутні шедеври, наприклад «Ашик Керіб», де статичні кадри невимовно насичені глибинним мистецтвом, аж дух захоплює. Адже кіно — це аж ніяк не твір, де превалює слово. Тому правомірне висловлювання геніального оператора Юрія Герасимовича, що саме він навчив Параджанова знімати фільми.
Тільки після перегляду відзнятого матеріалу «Тіней…» оператор і режисер поцілувалися і замирилися, стали побратимами в мистецтві. До того в них були дуельні стосунки через різне бачення матеріалу й себе в позиціонуванні один одного. Цей епізод увійшов у фільм. Камера Іллєнка по-новаторськи втілила мізансцени із чудовими акторами-особистостями Миколайчуком та Кадочниковою.
Наприкінці фільму йдуть титри про те, що деякі імена змінено, деяких героїв і події вигадано. Це не зупинило зливи оплесків як стрічці, так і Параджанову. Ще працюють його співробітники, душевні друзі й товариші по чарці, навіть коханці. Бо, як сказав в одному інтерв’ю Роман Балаян, який теж брав участь у створенні фільму, кіногеній Параджанов був і «звичайним бісексуалом».
Чимало глядачів привабить переглянути фільм сексуальний авантюризм режисера. Але… Стосунки з дружиною стали домінантною лінією стрічки. Вона розлучилася із Сергієм, але не пішла на зраду чоловіка заради кар’єри, не злякалася політичних вимог, хоч і змінила прізвище сина, як колись це зробила родина Оскара Уайльда.
За формою фільм — по-сучасному рваний колаж-жанр, у якому Параджанов плідно працював, за змістом — по-вчорашньому цнотливий, що, на мою думку, дистанціює стрічку від світового кінематографа, в якому сам Параджанов прописаний назавжди.
Ми в Google+