Кілька років поспіль мене запрошують до складу конкурсної комісії з визначення найкращого державного службовця Миколаївської області. Разом із представниками облдержадміністрації, профспілок, громадськими діячами цього року обирали найкращого в категорії «керівник». Звісно, як  держслужбовцеві з 20-річним стажем та журналістові урядового видання цікаво дізнатися, хто ці люди, які наважуються брати участь у такому непростому конкурсі. Сміливців виявилося небагато. У двох райдержадміністраціях третій етап конкурсу взагалі не проводили: не було претендентів. Ще кілька чоловік не доїхали на обласний етап, одну людину не допустили з причини невідповідності умовам — невеликий стаж держслужби.

Утім, вважаю, що головна причина невеликої кількості конкурсантів — брак бажання й мотивації, розчарованість від роботи, яка забирає чимало часу і не дає бажаного морального й матеріального задоволення. На жаль, у районах та обласних структурних підрозділах працювати на держслужбі залишаються за життєвою необхідністю. Хоч яка, але стабільна зарплата, нефізична робота, можливість кар’єрного зростання та елементарний престиж.

Є й ті, котрі попри ярлики «чиновник», «бюрократ», «корупціонер», доводять, що є фахівцями, професіоналами, державними людьми. Вони й беруть участь у конкурсі. За власним бажанням чи наказом керівництва — то вже інша річ. Краще б за покликанням, з творчим підходом і новітніми поглядами, власними розробками та нестандартним мисленням. Таких небагато.

Маю право трохи побурчати. Мовляв, не ті вже держслужбовці. Ось раніше... Пам’ятаю, як наприкінці 1990-х,  на початку 2000-х у Миколаївській облдержадміністрації зібралася справжня команда професіоналів. Молоді спеціалісти із захватом конкурували одне з одним. І зовсім не з метою вислужитися перед керівництвом, а задля досягнення високих результатів роботи. Щоб відділ чи управління був достойним серед інших. Як тоді, так і нині, «ініціатива карається», тобто занадто активні самі й виконували те, що накреативили. А ще була корпоративна єдність. У структурних підрозділах працювалося дружно, початківці завжди могли розраховувати на підтримку досвідчених співробітників, а згодом самі здатні були передавати свої навички молодим спеціалістам. Пам’ятаю, як 1998-го вперше сіла за комп’ютер, а старший товариш навчав азів — навіть як увімкнути пристрій. Не шкодував витрачати на мене свій робочий час. Адже розумів, що ми в команді. До речі, ще один величезний плюс держслужби того часу — наступництво, послідовність, щире бажання поділитися досвідом. Як на мене, багато з тих переваг школи державної служби нині втрачають. Зникає й престиж самої служби.

Одним із заходів, який міг би підвищити статус державного службовця в очах колег, керівництва, суспільства і навіть родини, мав би стати конкурс на найкращого державного службовця. Щоразу трохи змінюються умови, пропонують нові теми для дослідження. Так, наприклад, цього року конкурсанти обрали для себе теми, пов’язані з відкритістю роботи, боротьбою з корупцією, гендерною політикою, наближеністю держслужби до європейських норм. Але тих, хто творчо поставився до виконання завдань, підготував цікаві презентації, не так уже й багато. Дехто просто обмежився читанням переписаних з інтернету текстів. Знову-таки, великої зацікавленості брати участь у конкурсі немає: крім премії від профспілки, можна розраховувати хіба що на просування по службі. До речі, такі випадки є. Миколаївська переможниця обласного етапу два роки тому виборола третє місце у всеукраїнському конкурсі. З начальника відділу вже стала директором департаменту соціального захисту населення Миколаївської облдержадміністрації.

Такі приклади підтверджують: доводити, що ти найкращий у своїй професії, варто. Для підняття рівня власної самооцінки й підвищення престижу держслужби загалом.